6 (4)

Дівчата витрішились на мене, ніби я заявила, що зробила щось абсолютно неможливе.

– Вау! – видихнула Еліза. – Ти справді змогла переманити Грозевича до себе? Справді? Батько пропонував йому чималі гроші, але він сказав, що обирає «Брава».

– Більше тобі скажу, – я гордовито відкинулась назад і подарувала подрузі переможну усмішку, – він сам вмовляв мене взяти його сюди.

– Ого!

– І вклався в цей ресторан. Тепер у нас спільний бізнес, тому і проводимо невеличку реорганізацію. Ну, але ви ж розумієте, дівчатка, це потребує грошей…

– Само собою, – закивала Еліза.

– Це жах, що ти в цьому всьому розбираєшся, – зітхнула Марі. – Для мене воно мов дикість якась, невже тобі справді подобається?

– Тут я на своєму місці, – запевнила я подругу, – і абсолютно точно знаю, що потрібно робити далі. Так от, реорганізація зараз дозволить нам взяти замовлення, – я подивилась на Елізу, – але ти повинна розуміти, що твоєму батькові доведеться розкошелитися. Іменитий шеф це вам не жарти.

– Само собою, – Елізу це не відлякало, навіть навпаки. – Я з ним обов’язково поговорю. Але ж ти пообіцяй, що поки не будеш ніякі плани на Різдво будувати. Нам потрібен кухар мінімум на два тижні, там же ще підготовка…  І не тільки кухар. Ціла команда!

Гм. Напевне, це можливість мати ще більше грошей, і я повинна нею скористатися.

– Якщо ви збираєтесь працювати зі «Стрілою», то «Стріла» і вирішить всі проблеми, – рішуче заявила я. – Це буде грунтовна, масштабна угода, – аби виглядати рішучішою і переконливішою, я напустила на себе стандартний батьків вигляд, зробила стервозне обличчя і подарувала подругам усмішку в стилі Стрельбицьких, трішки отруйну. – Ми не на тому рівні, аби розмінюватись на якісь дрібниці. Розкіш оплачується відповідно.

– Я обов’язково поговорю з батьком.

– І швидше.

– Так, так, – Еліза струснула головою, – думаю, він вже завтра буде готовий призначити тобі зустріч. Та що там… Я зараз йому подзвоню. Чекай тут!

Еліза не дала мені одуматись, випурхнула на вулицю. Вона не любила, коли її розмови з татом хтось підслуховував. Марі цього ніколи не розуміла, а от я – навпаки. Мій батько теж не любив, коли хтось поруч розвішує вуха.

– Ну от, знову ця її дурнувата секретність, – подружка закотила очі. – Не розумію, чому Ліза робить вигляд, ніби там якісь ділові розмови, якщо її батько просто дає їй гроші, та й усе.

– Ти просто не уявляєш, що таке бути донькою такого тата, – зітхнула я.

– От не треба цього!

– Та я ж не вихваляюся. Просто з такими, як мій покійний тато або Елізкин живий, завжди купа неприємностей. І вони мають свою специфіку.

– Зате, – нагадала Марі, – дарують ресторани своїм донькам.

– Це не подарунок, а спадок, – скривилась я, прикусивши язик, аби не додати, що усе інше тато заповів взагалі сторонній жінці, яка мене терпіти не могла. Своїй… Лілі. Точніше, звісно, правильному спадкоємцю, батьковому онуку, якого Ліля носила під серцем на момент його смерті.

А доньки – то дурниця, донькам нічого заповідати не треба. Хіба що я б поспішила і встигла народити сина на той час. Але ні, напевне, татові б це не підійшло, він би сказав, що мою дитину повинен обслуговувати її батько.

Тут інша річ. Ярослав носив прізвище Стрельбицького, і… Тьху.

– У мене такого спадку не буде, – нагадала Марі.

– Тьотя Оля і дядько Василь – хороші люди, – я згадала, як тепло мене приймали батьки Марі. – Нехай і не буде спадку, аби вони були довше живими і здоровими. Я б, може, теж хотіла зараз мати живого тата, а не спадок, – огризнулась я.

Батько ніколи не любив мене надто сильно, проте він по-своєму турбувався, дбав про мене. Мам і того робити не вміла, її зазвичай цікавили гроші, і все на цьому. Я навіть змирилась з тим, що відчувала через це. Змирилась з її байдужістю.

На щастя, Марі не встигла сказати ще якусь дурницю, бо до нас повернулась Еліза.

– Батько готовий прийняти тебе вже сьогодні. Власне, зараз. Ти як, їдеш до нього?

Я рішуче кивнула.

– Так. Звісно. Я готова вирушати просто зараз. Не треба відкладати ділові питання, – сподіваюсь, це не виглядало так, ніби я хапаюсь за будь-який шанс заробити грошей. Не можна, щоб дівчата вважали, що мій бізнес неуспішний, інакше мене згризуть.

– Добре, тоді поїхали, – вирішила Еліза. – Марі, сонечко?..

– Я ще по магазинах пробіжусь.

Якщо чесно, я зраділа, що Марі в нашій компанії не залишиться. Сама ж засумнівалась, чи не варто попередити Лева, але зрештою попросила, щоб Валерія передала йому: я поїхала у справах. А то ще питання задаватиме.

Краще я повернусь до нього переможницею і скажу, що вже встигла заключити угоду року для нашого ресторану!