6 (3)

В ресторані уже повним ходом все кипіло. Йшла інвентаризація, працівники бігали туди-сюди, Валерія сиділа у залі та ретельно вивчала договори працівників. Я вирішила, що ця робота для неї занадто відповідальна, і вмостилась поруч, потягнулась по документи.

– Можеш займатися чимось іншим, – заявила я. – Там, наприклад, Лев складає бюджет на закупку нового посуду, допоможи йому, ем, все порахувати?

Валерія осудливо глянула на мене.

– Сабіно Гнатівно, – похмуро промовила вона, – у вас нема необхідного досвіду. Я завжди працювала з трудовими договорами працівників залу. Це мої службові обов’язки.

– Ну то я тебе від них звільняю. І якщо ти не хочеш, щоб я звільнила ще й… – я перехопила погляд Лева, що визирнув з кухні, і вирішила від гріха подалі поки що прикусити язик. – Гхм. Я впораюсь.

– Можливо, нам краще разом?

– Валеріє! У мене є юридична освіта!

Адміністраторка так зиркнула на мене, ніби я прогулювала всі пари і просто купила диплом. Гаразд, можливо, щось таки прогулювала, але я ніколи не давала хабарів! Всі питання вирішував батько. Для нього це була звична справа. Ну а що, це ж просто корисний папірець, хіба в університеті можуть чомусь навчити? Для того потрібна практика!

Я відчула, як погляд Валерії став дошкульнішим і прискіпливішим, і спіймала себе на думці, що практики мені також певною мірою не вистачає. Тож, можливо, не варто кидати їй виклик зараз. І краще не озвучувати в якості аргументів, що я маю куплений диплом.

На щастя, саме в ту мить, коли я збиралась визнати свою поразку і запропонувати Валерії працювати з паперами разом, двері ресторану відчинилися.

– Пробачте, у нас зачинено! – одразу підхопилась Валерія. – Ресторан на інвентаризації, на дверях була табличка…

– Займайся паперами, – я спіймала адміністраторку за руку, посадила її і рішуче вийшла до гостей сама. – Добрий день!

Мого серйозного виразу обличчя вистачило секунди на три, перш ніж я розпливлась в широченній усмішці і з писком кинулась до подруг.

– Дівчаточка, привіт-привіт-привіт!

– Моє сонце! – Еліза міцно обійняла мене. – Вау, яка ти стала бізнес-леді, Сабі! Скільки ми вже не бачилися?

– Три місяці! – втрутилась Марі. – Три! Сабінко, ти ж обіцяла, що приєднаєшся до нас на Мальдівах! Ну що це таке! Чим ти була зайнята.

– Я… Ну, працювала.

– Працювала?! – Марі закотила очі. – Нащо? Сабіно, я тобі вже казала, кидай це дурне діло! Мій кицюнька оплатить нам відпочинок.

Ми з Елізою обидві були з багатих сімей. З Марі познайомились в університеті, і тоді вона була просто Мариною. Але зустріла свого «кицюньку», Віталія, доволі крупного ділка, що займався продажами автомобілів. Марі мріяла вийти за нього заміж, але Віталій якось не поспішав одружуватися.

Мені він не подобався, категорично. Несимпатичний, грошима смітить, але уваги не дочекатися. Та й хіба це солідний бізнесмен? Так, пародія. Батько б його не схвалив.

Лева, правда, він би теж не схвалив. Хоча…

Господи, про що я думаю.

– Зараз треба займатись рестораном. Я планую вивести «Стрілу» на міжнародний рівень, і ми робимо вже перші успіхи…

– Кх, – поперхнулась за спиною Валерія, але у відповідь на моє суворе зиркання швиденько додала: – Пробачте, вдавилась.

– Ага-ага, – кивнула я. – Ну коротше, дівчатка, я вся забігана-а-а-а! Не маю часу в гору глянути. А сьогодні кухня не працює, можу тільки кави вам запропонувати чи чаю.

– Лате на банановому, – одразу визначилась Еліза, вмощуючись за столом. – Слухай, Сабіно, а якщо справи в ресторані так гарно йдуть, то у вас замовлення аж до кінця зими розписані?

– А що? – насторожилась я і махнула Валерії рукою.

Вона все зрозуміла правильно і рушила робити лате. Правда, здається, очі закотила. Ну, тобто, я не бачила, але відчула це.

– Та батько шукає когось, хто відпрацює на зимові свята в Карпатах, в його новому готельному комплексі. Хоче іменитого шефа і всяке таке. Але не встигає нікого знайти.

Елізин батько спеціалізувався на розважальному бізнесі. Якби він володів нашим рестораном, той уже злетів би до небес. Це ще мій тато говорив, визнаючи переваги свого конкурента.

Він точно чимало платитиме. А я обіцяла Левові, що швидко виведу ресторан в плюс. Тут нам все одно нічого ловити…

– Гм. І наскільки іменитого шефа він хоче? Лев Грозевич підійде? – поцікавилась я.

– Це з «Брава»? Звісно!

– Уже не з «Брава», а зі «Стріли», – я підступно всміхнулась. – Підпишіть контракт з нами, і у вас будуть вакації з Левом Грозевичем в якості кухаря.