5 (4)

Сабіна густо зашарілась. Я не чекав від неї такого зніяковіння, але зараз не втримався від вдоволеної усмішки. Дівчина схопила волоський горіх з мисочки на столі і шпурнула його мені в голову. Я ухилився, і горіх, відскочивши від кахлю, з постукуванням залетів під стіл.

– Дивись, Сабіно, бо ще прийде миша, почувши такий стукіт, вирішить, що тут гарно годують, займе місце, яке ти вже собі пригледіла, і буде відбирати горіхи… І не тільки. А я ж чоловік моногамний, можу обрати тільки одне кохання…

– Що, в тебе плани на мишу, бо нормальні дівчата відмовляються? – фиркнула Сабіна.

– Що значить відмовляються? Ха! Я можу взяти цю їжу і піти годувати інших дівчат, переконаний, вони радо переглянуть свої пріоритети та звернуть на мене увагу.

Сабіна скептично подивилась на залишки їжі у власній тарілці.

– Гм-м-м… Можливо, тобі варто пошукати якусь кралю з власною квартирою, щоб ніякі миші з нею не конкурували?

– В мене є краща ідея, – я нахилився до Сабіни і прошепотів їй на вухо: – Краля з власним рестораном, щоб ми разом розкручували бізнес.

– Є якась на приміті?

– Такої, щоб за нею хвіст боргів не тягнувся, поки нема, але у всіх свої недоліки. А от одна багата спадкоємиця вже заявляє, що я мушу з нею одружитися…

Сабіна обурено штурхнула мене в плече.

– Та ти дурне! – вигукнула вона. – Дражниться він. Це зовсім не смішно! Я за тебе заміж в жодному разі не піду.

– Я поки що і не кликав. Але, якщо тобі дуже хочеться, завжди можна першою проявити ініціативу. Я повністю до твоїх послуг.

– Що, одружишся зі мною, якщо я стану на одне коліно?

– Побережи коліна для чогось кориснішого, Сабіно… Я не говорив, що погоджусь, але завойовувати мене треба не пропозицією руки і серця. От якщо розкрутимо наш ресторан, як слід, і виберемось з усіх боргів, тоді й поговоримо.

У неї в очах загорівся веселий вогник.

– Гм! Мені потрібен стимул.

– Більший за кілька мільйонів?

– Так. Посперечажмось?

– Гаразд, – погодився я. – Які умови? Одружитись з тобою, якщо ми вийдемо на плюсову дохідність ресторану і розберемось з усіма боргами за півроку?

– Я хочу бажання, а не просто одруження.

Вона ж точно забажає, аби я віддав їй свою частину ресторану, те, у що вклався. З іншого боку, я абсолютно не вірив в те, що ми так швидко вийдемо на потрібний рівень доходу. Заклади харчування не настільки добре окупаються, а боргів там так багато, що сказитися можна.

Зрештою, якщо за півроку ми так і не спрацюємось, доведеться розбігатися, аби не тріпати одне одному нерви. А як все налагодиться, Сабіні ніщо не завадить пеопрохати щось інше. Вона і не захоче позбуватись нормального шеф-кухаря і справи, в яку вклала стільки сил.

Я вірив у її здоровий глузд.

– Згода!

Сабіна по-діловому потиснула мені руку і навіть допомогла прибрати на кухні. Мив посуд я, правда, самотужки, а дівчина сердито зиркала на пляшку миючого засобу і сказала, що це вб’є її манікюр. Я не наполягав, нехай побереже руки. Не кухнею єдиною.

– А де я спатиму? – зрештою поцікавилась Сабіна.

– У мене є диван.

– Ти відправиш дівчину на диван, доки сам ніжитимешся у ліжку? – сердито поцікавилась вона. – Ти не джентльмен, Леве!

– Абсолютно не він, пробач.

Я кілька днів майже не спав і провів ніч з п’ятниці на суботу на зсунутих стільцях, тож поступатися ліжком точно не збирався. У мене нормальний диван, Сабіна невисока, їй там буде нормально. А у мене ноги стирчатимуть.

– Якщо ти дуже хочеш, можеш зайняти іншу половину мого ліжка.

– Нізащо, – буркнула Сабіна. – Диван так диван, і нехай тобі буде соромно.

…Крутилась вона на ньому і причитала так, що мені справді стало б соромно, якби я не провалювався в сон на ходу і не задрімав одразу ж, як голова торкнулась подушки. Потім прокинувся від тихого поскрипування і відчув, що через мене хтось лізе.

– Посунься. Там неможливо спати, – пробурмотіла Сабіна. – Я краще тебе потерплю.

Цікаві у цієї дівчини підходи до ворогування зі своїм шеф-кухарем, звісно… Але я не сперечався, згріб її в обійми, підтягнув до себе і знов заснув.

Судячи з тихого розміреного сопіння, комфортно було нам обом.