5 (2)

Машина Сабіни була напхана по самі вінця речами, тож довелось постаратись, аби втиснутись на пасажирське сидіння. Кілька суконь я вимушено тримав в руках, обережно, аби нічого не зім’яти і не пошкодити.

– Говори адресу, – звеліла Стрельбицька. – І поїдемо.

Я вбив потрібний пункт призначення у навігатор. Дівчина замислено подивилась на карту і сказала:

– Якось раніше мені не доводилось бувати в цьому районі. Що це за житловий комплекс такий? Не звучить знайомо…

– Бо це не житловий комплекс, а звичайні старі будинки, – знизав плечима я. – І район такий собі. Ну, спальний. Не новенький.

– Чому ти живеш там? Невже там кращі квартири?

– Вони там дешевші.

– Все одно не розумію, – промурмотіла Сабіна. – У «Брава» хіба погано платять? Мені здається, квартири не такі вже й дорогі. Скільки там, ну, кілька сотень тисяч, це ж дурниця?

– Та ж не гривень… Ти виросла в багатій родині, можливо, для тебе це справді недорого, – я зітхнув, – проте ми з Лілею вибиралися з самого дна, не мали ні батьків, ні опори, нічого. І я не одразу став шефом в «Брава». Зараз уже міг би дозволити собі кращу квартиру, але поки що не бачу сенсу переїжджати. Можливо, коли надумаю одружуватися.

– Є хтось на приміті? – поцікавилась вона. – Цікаво, якась дівчина уже встигла завоювати твоє серце? Чи ти не шукаєш серйозних стосунків?

– Здебільшого я не маю на те часу.

– Зустрічі на одну ніч, так?

Я скептично поглянув на Сабіну.

– Де і коли? В ті три години вільного часу, десь між двома бісквітами, які просочуються компоте? Ні, Сабіно. Я холостякую, та й усе. Може, якось потім знайду собі достойну жінку. Але зараз – не на часі, хочу спочатку розібратись з роботою.

– М-м-м, вільний чоловік з універсальними смаками, який не шукає зустріч на одну ніч. Слухай, Леве, звабити тебе, чи що?

– Думаєш, вийде? – фиркнув я.

– Невже не подобаюсь?

Подобалась, ще й як. Сабіна була гарною. Але я казав правду, коли говорив, що орієнтуюсь радше на характер, ніж на зовнішність, і з нею – не виняток.

– Спочатку робота. А то почнемо зустрічатися, а потім розвалимо бізнес, бо погиркалися і не змогли дати одне одному ради.

– Невже все так погано? Ти не вмієш розділяти робочі і особисті питання?

– А ти вмієш?

Сабіна скривилась.

– Вмієш підколоти, – пробурмотіла вона. – Я працювала тільки в нашому ресторані, а там не було з ким зустрічатися. Наш фіндир, мало що паскуда, взагалі-то несимпатичний зовсім, а офіціанти… Не мій рівень, чи що.

– Не впевнений, що я теж твій рівень, Сабіно. Мільйони у мене є на бізнес, але не на кожен день.

Дівчина закотила очі. Здається, не повірила. Проте, коли ми спинились біля старенького під’їзду, і вона нарешті зрозуміла, що це справді звичайна квартира, явно засумнівалась у нашій сумісності.

– Виходимо, – розпорядився я. – Речі твої, напевне, всі переносити поки нема сенсу. Кажи, що брати, я понесу.

Сабіна навмання тицьнула пальцем в одну з валіз. В під’їзді вона трошки боязливо озиралась, подивилась на пошарпані, давно не фарбовані стіни, сахнулась від поручня так, ніби його полили щурячою отрутою, і пошепки спитала:

– А це такий стиль? Ну типу… Під лофт?

– Під пенсію. Під’їзд треба ремонтувати, а тут багато стареньких, не можемо зібрати гроші і бажаючих. Але зараз змінилась голова ОСББ, дума, таки поремонтуємо.

– О-си-що?

Я пирснув.

– Об’єднання таке, що стежить за будинком.

– А. Ну, я таким ніколи не займалась, – Сабіна нервово роззирнулась. – А ліфт є?

– Нема. Пішки треба підійматися.

Було не надто високо. Сабіна, на щастя, не жалілась. Коли ми зайшли до квартири, вона напружено завмерла в коридорі. В мене, звісно, було чисто, але не дуже просторо, і вона підозріло дивилась на лінолеум.

– Леве, – перелякано спитала Сабіна, – а тут є т-таргани? Або миші?

– Нема. Ні мишей, ні тарганів, – запевнив я її. – Не нервуй, я живу в чистоті. Та це звичайний будинок! Ти що, ніколи у хрущовці не була?

Сабіна заперечно похитала головою. Гм. Здається, з адаптацією у реальному світі у неї таки серйозні проблеми. Ну нічого, будемо привчати.