5 (1)

Лев

Увесь день Сабіна демонструвала просто чудеса працелюбності. Я навіть не думав, що вона вміє поводитись настільки адекватно. Дівчина посміхалася, ділилася своїми думками, як можна щось покращити на кухні. Звісно, не всі ідеї були достатньо хорошими, але вона недосвідчена, робити помилки – нормально. Було б набагато гірше, якби Сабіна просто сиділа, склавши руки, і навіть не намагалась ні за що братися.

Можливо, не така вона вже й розбещена мажорка. Трошки повчиться, та й справи підуть на лад. Я планував поставити Сабіну на різні процеси в ресторані, але тепер уже задумувався. Чи не надто це суворо? Треба ще подумати.

Втомилась, правда, дівчина швидше, ніж я, але це нормально, вона не звикла до такого навантаження. До вечора уже мало не засинала на ходу.

– Ну що, ідемо? – поцікавився я у Сабіни. – До мене?

– Звісно! – бадьоро озвалась вона. – Якщо ти вже готовий, то можна! А ми як, кожен на своїй машині чи… – дівчина затнулась. – А?

– Ну, моя машина – це метро…

– В сенсі?

– Нема машини, кажу. Користуюсь громадським транспортом.

Дівчині знадобилось кілька хвилин, аби повністю осягнути цю концепцію.

– Серйозно? – охнула Сабіна. – Ти що? Шеф ресторану не може дозволити собі придбати машину? Я починаю переживати за наш бізнес-план!

Її здивування, якщо чесно, розвеселило мене. Невже вона ніколи не мала справи з людьми, які не мають автівки? Дивилась очима, як у лані, ніби тільки зараз втямила, що такі безколісні люди можуть ходити поруч з нею та дихати одним повітрям. Я вже собі уявляв, як Сабіна відреагує на мою квартиру…

– Насправді у мене є авто, – втішив я дівчину, вирішивши, що забагато шоку на неї одну за такий короткий проміжок часу. – Просто воно зараз в ремонті, на кілька днів, тому я користуюсь громадським транспортом або таксі.

– Міг би і машину орендувати.

– Та нащо? Я й так днюю і ночую на роботі, мені нормально, – знизав плечима я. – Перед бенкетом довелось спати в кабінеті.

– На моєму диванчику? Там півтора метри ширини! А в тобі зросту… – Сабіна зміряла мене поглядом. – Достатньо, аби в очах дівчат компенсувати навіть відсутність автомобіля, – вона весело підморгнула. – Між іншим, Леве, міг би знайти собі якусь багату покровительку.

– Дякую, – я скривився, – мені вистачило того, що в житті Лілі з’явився пан Стрельбицький. Я, звісно, розумію, що він твій батько, але він той ще судак копчений фарширований…

– Ага, через літеру «м», – Сабіна фиркнула. – Я в курсі, що мій батько був такою собі людиною. І це щоб не сказати гірше, – вона опустила погляд. – У нас ніколи не складалися стосунки, хоч іноді я починаю думати, що це не так його провина, як материна. Або моя.

– Діти не винні в тому, що батьки їх не люблять, – я спохмурнів.

– Та тобі-то чого про це говорити…

– Я виріс в сиротинці при живих батьках, – нагадав я. – І не хочу їх в очі бачити і знати, що з ними зараз, дарма, що і маю адресу. Ні моєї, ні Ліліної провини в цьому нема. От і з тобою так. Звісно, іноді буває, що діти – відірви і викинь. Але ти не маніячка якась і не шахрайка, не живодерка. Не бачу жодної причини для твого батька погано ставитись до тебе.

– Проїхали, – буркнула Сабіна. – Він однаково вже мертвий. Давай я підкину, якщо в тебе машини нема. Тобі, правда, доведеться їхати поміж суконь.

– Головне, що не у сукні.

– Не думаю, що ти влізеш у мій розмір.

– Оверсайз? Я бачив кілька модних сукенок, повір, туди поміститься і набагато крупніший чоловік.

Сабіна скептично поглянула на мої плечі.

– Розумієш, те, що ти влізеш ось тут, – вона ляснула мене по пласкому животу, – не означає, що воно не репне ось тут, – обвела долонями мої плечі. – І взагалі, Грозевич, що за несправедливість? Кухар має мати пузце. Це якось непрофесійно, – хихочучи, Сабіна навіть задерла мій светр, – ходити тут зі своїми кубиками пресу і годувати інших людей так, що вони свої кубики втрачають. А потім що, скажеш своїй дівчині, щоб вона харчувалась деінде, бо вже рильце наїла на твоїх харчах?

– Моя дівчина може наїдати що хоче, аби була здорова, і я ганяю, як проклятий, з чого б то мені бути товстим?

Сабіна примружилась.

– Тобі подобаються пухкенькі дівчата?

– Чесно? Мені всякі подобаються. Стрункі, з формами, високі, низькі. Яка різниця? Людина повинна бути хороша, а зовнішність – то вже таке діло. Я звертаю увагу на те, як почуваюся з дівчиною.

– А як ти почуваєшся зі мною? – хитро поцікавилась Сабіна.

Я проковтнув відповідь. Не говорити ж їй, що я відчуваю дивну суміш бажання з нею погризтися і торкнутися до неї! Чого гріха таїти, Сабіна – приваблива. От тільки характер у неї паршивий, а ще ми працюємо разом, так що це – заборонена територія, я навіть не дивитимусь в її бік. Принаймні, саме в цьому я себе старанно переконував, поки говорив:

– Годі балачок, їдьмо вже.