4 (2)

Мама ще щось намагалась мені сказати, проте я затраснула двері прямо у неї перед носом і взялась збирати речі. Сукні, светри, взуття… Спочатку я кидала у валізу перше, що потрапить під руки, але потім зрозуміла, що мої об’єми гардеробу нікуди не поміщаються.

Захотілось плакати. Я звикла, що мене оточують красиві речі, а тепер вони не влізали ні в машину, ні у валізу, ні навіть у всі додаткові сумки, які я повитягала. Мало того, я поняття не мала, куди йти з усіма цими речами.

Не в хатці ж з валіз жити під рестораном, правильно?

Але залишатися з матір’ю під одним дахом нема сенсу. Щось знайду, і бажано розібратись з переселенням сьогодні, у вихідний. Завтра ж мені на роботу, витягати з дупи ресторан.

Могла б понити, але я сама його туди загнала, варто це визнати. Управителька з мене ніяка. Може, мама й права стосовно жіночих енергій?

Ні. Хай до біса йде.

Якщо Ліля справляється, яким би стервом вона не була, і працює, ким хоче, і робить, що їй заманеться, то і я можу. Не так це вже й складно. Звісно, в хірургію я не лізу, це для мене занадто, але з якимось нещасним рестораном точно впораюсь.

І взагалі, краще ночами не спати, працювати, аніж мати щось спільне з такими, як Остер! Гаразд, можливо, я поки що занадто доброї думки про те, що можу і вмію, але я старатимусь. І не дозволю затягнути мене в це болото.

Не хочу потім зів’янути і дивитись уже на власну доньку з думками, до кого б це її в обійми закинути, аби вона почала приносити дохід.

Від таких думок про маму стало зовсім гидко, я відчувала себе брудною та липкою. А ще – втомленою, бо вчора таки добре набігалась з тацею, ноги аж гуділи. Ледь доїхала додому і піднялась до спальні.

Куди ж мені все-таки подітися?

Подруг я не мала. Були дівчата, з якими спілкувалась раніше непогано, але ми всі вважали одна одну радше конкурентками. Крім того, жили вони або з батьками, або з кавалерами, туди проситися нема сенсу. Орендувати іншу квартиру? Для цього потрібні гроші, особливо якщо я хочу щось пристойне, а зайвих коштів у мене не водилось.

Варіантів залишалось небагата. Я помізкувала трішки і набрала Вадима.

Брат відповів десь через півхвилини, коли я вирішила, що треба б збити виклик, бо він не хоче зі мною говорити.

– Привіт, Сабіно. Ти щось хотіла?

Я надула губи.

– Чому одразу «хотіла»? Хіба я не можу просто подзвонити братові, бо скучила за ним і хочу дізнатися, як у нього справи?

– Звучить максимально неправдоподібно.

Я невдоволено надула губи. Гаразд, він правий, я справді рідко говорила з Вадимом, просто як сестра з братом. Батько зробив все можливе, аби вбити між нами клин. Та й треба бути чесною, мама теж доклала до цього руку.

Вадимова матір померла, коли він ще був маленьким. Минуло не так багато часу, як він познайомився з моєю на якомусь курорті. Мама завжди повторювала, що вагітність стала для неї щасливим квитком, і я маю добре думати, від кого вагітніти, дізнатись, як цей чоловік ставиться до дітей. Їй «пощастило зустріти того, хто зовсім не проти вкладати в своїх дітей, хоч і волів би мати сина, а не доньку.

Мачухою Марія виявилась жахливою. В принципі, навіть я розуміла це в дитинстві, хоча, прив’язана до матері, вважала, що все правильно. Вона докладала всіх можливих зусиль, аби змусити батька відправити Вадима кудись подалі, підкреслювала, що я – правильна дитина з правильного шлюбу, а Вадим так, помилка, попередній досвід.

На жаль, мамі так і не вистачило розуму втямити, що дуже скоро таким самим досвідом стане і вона. Гнат Стрельбицький відносився до тієї категорії чоловіків, що ніколи не тягне з рішенням і швидко позбувається непотрібного баласту. Мені виповнилось років п’ять, коли вони з матір’ю розлучилися. До наступного одруження батька пройшло трохи часу, і у Вадима з’явилась нова мачуха. У мене – ні, я залишилась з матір’ю, що отримувала аліменти на моє, та і на своє власне утримання.

– Сабіно? – гукнув мене Вадим. – З тобою все добре? Ти уже хвилину мовчки сопиш у слухавку.

– Та я просто… Блін, – я затнулась, – Вадиме, мені погано… Ти знаєш про ресторан?

– Що Лев у нього вклався? Так, знаю, – співчуття в голосі не було. – Вибач, але я не можу допомогти тобі поладнати з Левом, Сабіно. Постарайтесь побудувати нормальні ділові взаємини.

З Грозевичем я б, може, не тільки ділові будувала!..

– Я не про це, – буркнула я, – а про… Коротше, я з мамою посварилась, бо вона намагалась… Спонсора мені знайти.

– В тому сенсі, в якому я думаю?

– Угу.

– Дідько. Ти зараз де? У безпеці? За тобою приїхати?

– Та я… Ну, коротше, з дому пішла. Вадиме, – я постаралась додати в голос благальних ноток, – мені жити нема де. Допоможи!