3 (2)

Робота на кухні знов закипіла. Уже почали прибувати гості, отже, офіціантки понесли закуски. Серйозніші, більш ситні страви будуть пізніше. Мені довелось стати на основний процес, але я все одно краєм ока поглядав на кухарів, що займались викладкою страв, іноді робив зауваження.

– Рівномірніше розкладайте! Ви що, хочете, щоб ця їжа попадала? Як дівчата мають витримати цю вагу на руках? – похмуро спитав я, побачивши, як су-шеф знов намагається скласти все на купу. – Акуратніше, ми подаємо їжу високим гостям… Куди три штуки в одні руки! Вони ж величезні!

Дівчина, якій намагалися вручити цю непосильну ношу, мало не вгиналась під вагою навіть двох таць. Я відібрав третю, і вона вдячно глянула на мене.

– Леве, – су-шеф спохмурнів, – це просто офіціантки.

– Це невисокі тендітні дівчата, які можуть сходити двічі, а не волокти все в одних руках з ризиком для здоров’я та їжі.

– Тут завжди все так носили на бенкетах. Колишній шеф…

– Колишній шеф уже тут не працює.

– Якщо мої рішення постійно перекриватимуться, – напирав мій заступник, – то хто ж мене поважатиме! У мене не залишиться жодного авторитету!

– Слухай, Валентине, – я втомлено похитав головою, – якщо ти тут для того, щоб самостверджуватися, а не нормально працювати, то ми повинні все обговорити на березі. Я – шеф-кухар. Так, для вас я ще новенький. Але це не заміняє факту, що мова йде про мою відповідальність. Мою, не вашу. Якщо щось трапиться, відповідатиму за це теж я, неважливо, хто виконував завдання. Я не дозволю навантажувати дівчат тільки заради уявного авторитету.

Чоловік невдоволено скривився, але кивнув. Поки що конфлікт було зупинено, але я відчував, що це ненадовго. Ще трошки – і він знову вибухне обуренням і спробує качати свої права, самостверджуватися, ніби я намагаюсь його витіснити.

Деякі люди проявляють надмірну амбітність, де не треба. Краще б він так ініціативу з тортом проявляв.

…Ми перейшли до основних страв, і запарка досягла такого піку, що я викинув Валентина і його невдоволення з голови, занадто багато було роботи. Офіціантки теж почали втомлюватись. Найбільше це сказалось на Сабіні, я бачив, як вона вже ледь забрідає до кухні. Але робота є робота.

Сабіна – балувана домашня дівчинка, їй не завадить бодай трохи познайомитись з реальним життям. Можливо, вона й поводитись тоді почне інакше.

Потік видачі нарешті припинився. Я зібрався перевірити, як там торт, коли на кухню влетіла Валерія. Вона перелякано роззирнулась і попрямувала до мене, вистукуючи тривожно-бадьорий ритм своїми підборами.

– Леве Сергійовичу, – прошепотіла дівчина, взявши мене під лікоть і відвівши трішки вбік, – у нас проблема в залі.

– Що трапилось? Щось з їжею?

– Гість, – заперечно хитнула головою Валерія, – занадто багато собі дозволяє. Сабіна Гнатівна подавала йому їжу, а потім він відвів її кудись вбік. Я вже мовчу про те, що їй не слід було покидати робоче місце, але… – Валерія тривожно роззирнулась, ніби нас міг хтось помітити. – Вона виглядала дуже невдоволеною. І відповіла доволі гучно. Що робити? Він ще й доволі кремезний. Охоронця покликати? Нам раніше не дозволяли, якщо гості впливові, а ситуація не критична, але… Раптом що?

Я просто щасливий це чути.

– Сходи по охорону. Я спробую розібратися. Куди вони пішли?

– Коридор, що веде до приватних зон.

– Зрозумів.

 Ми водночас вискочили з кухні, тільки Валерія побігла на пост охорони, а я рушив у зону, де у «Стрілі» проводили приватні вечері. Коли підійшов достатньо близько, почув голос:

– Любонько, якщо тобі настільки потрібні гроші, необов’язково займатись брудною роботою. Для такої красуні знайдеться солодше заняття, чим носити тарілки.

– Мені потрібно йти…

– Ніколи б не подумав, що донька покійного Гната буде офіціанткою, – в голосі звучала насмішка. – Твоя мама не говорила, що у вас все так погано. Проте я можу допомогти. Треба лише гарненько попросити.

Я вийшов з-за повороту саме вчасно, щоб побачити, як кремезний чоловік років п’ятдесяти нависає над Сабіною, що втислась в стіну, і перебирає прядки її світлого волосся. Дівчина виглядала наляканою і явно не знала, куди подітися.

– Шановний, – гукнув я його, – вам не здається, що вас не має тут бути?

Чоловік відвів від Сабіни погляд.

– О, кухар, – скривився він. – Ти хоч знаєш, хто я, що так у розмову лізеш?

– Знаю. Той, хто попросить вас негайно покинути мій заклад, – я схрестив руки на грудях. – І буде краще, якщо ви зараз просто приєднаєтесь до гостей. Інакше я змушений буду попросити охорону вас звідси вивести.

Або виведу сам. Мені вистачить сили викрутити руку якомусь нахабному придурку.