3 (1)

Лев

Не можна сказати, що я цураюсь важкої роботи або звик до ідеального порядку. У «Брава» бувало по-всякому, ми й запарки ловили, і гасали, мов навіжені. Але такого кошмару, як у «Стрілі» я не бачив уже кілька років, а не керував взагалі жодного разу. Щось подібне відбувалось у період свят в моєму першому нормальному ресторані, але я працював лише звичайним кухарем на видачі. Не шефом! Не співвласником!

Можливо, Ліля була права, коли я казала, що я пхаю голову драконові у пащу. Але я завжди хотів свій ресторан, відчував, що зараз готовий до нього. Відкривати заклад з нуля не просто дорого, це довго. Треба знайти хороше приміщення, підібрати з нуля команду, влаштувати рекламну кампанію.

Саме тому, коли Сабіна подзвонила Вадимові з проханням дати їй кілька мільйонів на порятунок ресторану, Ліля і Вадим таки погодились – але дали ці гроші мені.

Спочатку я вважав, що недовіра до Сабіни трохи перебільшена. Ми з нею мало спілкувались, і я не знав, що відбувається у «Стрілі». Потім, коли порозпитував у своїх знайомих, як зараз справи у ресторані, що належав дівчині, зрозумів: я надто добре про неї думаю. Тоді і вирішив прийняти гроші від сестри – звісно, з умовою, що поверну їх згодом, з доходу, хоч Ліля і відмахувалась, – і взятися за «Стрілу» самотужки.

Але я й уявити не міг, що тут встигли все аж так сильно запустити.

Вночі я мав всього кілька годин для того, щоб подрімати, і то не підряд. Робота на кухні кипіла. А тепер ще й проблема з офіціанткою!

– Леве, – підскочив до мене су-шеф, відволікаючи від обсмажування качиної грудки для салату, – у нас там проблема з вакууматором. Він чомусь не запускається. Що робити?

Я дуже хотів поцікавитися, з чого чоловік взяв, що я вмію лагодити вакууматори, але натомість спитав інше:

– Хіба у нас ще є завдання на цьому процесі? Наскільки я знаю, вже все зробили. Риба маринується. Курка теж. Що ви там вакуумуєте?

– Там залишки… І ще трохи нарізок…

– Я викличу майстра і спробую розібратись, але не зараз. Головне видати замовлення. А потім на кілька днів підемо на інвентаризацію.

– Зрозумів, шеф, – кивнув підлеглий і відбіг геть, аби вже через три секунди повернутись з новою проблемою. – У нас десь зникли всі рибини. Нема там, де їх лишали.

– Бо вони там, де вони мають бути, а не там, де їх кинули, – промурмотів я роздратовано, а потім пояснив, де треба шукати рибу.

У цьому хаосі я навіть не помітив, що Сабіна зайшла на кухню. Зрозумів, що вона тут, лише коли вона подала голос:

– Жодного разу не бачила, щоб тут було настільки активно. У попереднього шефа було якось в’яло, чи що.

Я закінчив з качкою і гмикнув, повертаючись до Сабіни:

– Я так розумію, у вас просто не було таких великих замовлень. Ну, і тут не вистачає правил. Проте кожна кухня при запарі – доволі шумне місце… Тобі пасує форма.

Сабіна була гарною дівчиною, що вже приховувати. У мене зір хороший, та й важко це не розгледіти. Струнка, з довгим білявим волоссям та милим обличчям. Я б ніколи не зізнався їй, правда, що звернув увагу на вузькі зап’ястки і довгі тонкі пальці, як у піаністки, і на родимку у неї на щоці, яку Сабіна здебільшого замальовувала тональним кремом та консилером. Незрозуміло, нащо. От тільки, подивившись на неї у формі, я одразу подумав: клієнти ж не на зап’ястки дивитись будуть і не на щиколотки, а на груди та стегна, які підкреслює це кляте вбрання.

На інших офіціантках воно якось не так з викликом сиділо… Але все одно, що занадто, то не здорово. Що ж не так?

До мене дійшло. Фартух! І більшість офіціанток обирали варіант зі штанами, а не зі спідницею, якщо чесно, короткуватою.

– Чому ти не вдягнула штани? – похмуро поцікавився я. – І ці туфлі краще замінити.

– Тобі не подобається? Не любиш дівчат на підборах? – з викликом спитала Сабіна.

Я підійшов до неї ближче.

– Мене все влаштовує, – спокійно відповів я, – але на шпильках тобі буде важко бігати з тацею. А спідниця… Ти впевнена, що клієнти не створять тобі проблем, Сабіно? Я не хочу, щоб ти випадково постраждала через якогось придурка?

– Ніхто до мене не чіплятиметься. Тут будуть поважні люди, – дівчина закотила очі.

Я скрипнув зубами.

– Сабіно… Ти звикла бути перед людьми донькою Гната Стрельбицького. Ніхто при своєму розумі не наблизився б до тебе. Але зараз прикриття батькового прізвища не буде. Тільки симпатична дівчина. Я не впевнений, що шановне панство поводитиметься з тобою достатньо пристойно.

– Поводитиметься, – твердо сказала Сабіна. – Я ненавиджу штани і лишусь у спідниці. Про безпеку офіціанток дбає охорона.

Я ще раз глянув на комір блузки, яка навіть не передбачала бути застебнутою до самого верху. І хто обирав цю форму?!

– Гаразд. Якщо раптом щось трапиться, клич на допомогу, – здався я. – Прийду. І завтра поговоримо про те, щоб замовити нову форму офіціанток.

Не хочу, щоб до дівчат хтось чіплявся і вони почувалися, мов на вітрині, для заманювання клієнтів. Якщо хтось планує в ресторані витріщатися на красунь, а тим паче розпускати руки, то може шурувати геть з мого закладу.