2 (4)

Я очікувала, що адміністраторка з самого початку почне демонструвати своє особливе ставлення до мене, і я бодай зможу показати Левові, яка ж вона необ’єктивна. Але Валерія була настільки загнана, що навіть не приділила моїй персоні зайвої уваги. Натомість вона сказала, що потрібно знайти декор для стільців, а потім розставити тарілки.

Звісно, я звикла делегувати повноваження, але в ресторані творився такий хаос, що знайти бодай пару вільних рук не вдалось. Я сама пішла до комори, відшукала чохли, які треба було натягнути на спинки стільців, і спробувала спинити когось з дівчат, що носились туди-сюди, та передати їм цю задачу.

Марно. Всі були зайняті. «Стріла» перетворилась на вулик, повний вельми заклопотаних бджіл. Про те, щоб сісти перепочити бодай на хвилинку, навіть не йшлось. Ми усі гасали, мов божевільні.

Довелось натягувати чохли самотужки.

Я мало не поламала ніготь, подряпала два чохли, а банти на деяких з них виглядали геть жалюгідними та пом’ятими, але розправити їх як слід не вдалось.

– Можливо, – невдоволено пробурмотіла я, – мама не так вже й помилялась, коли казала, що треба берегти жіночу енергію.

Зараз я не почувалась звабливою дівчиною, радше загнаною собакою, а минула ж від сили година. Уже ноги тремтять! І ці підбори… Я миттю пожалкувала, що тримала на роботі туфлі на шпильці. Як би мені не подобалось виглядати поруч з Левом не такою дрібною, здається, в простих кросівках або лоферах я б почувалась краще.

Після чохлів були серветки. Не встигла я розібратися, як їх правильно класти, як почула обурений вигук Валерії:

– Та в сенсі!.. Дідько. Нам мали доставити п’ять коробок з декором, де ще дві? Де ті, які зі свічками? Я ж точно приймала всі п’ять.

– Не треба так кричати, – я закотила очі. – Ті, що зі свічками, напевне, в коморі. Треба, щоб хтось по них сходив.

Валерія запитально вигнула брови, задаючи німе питання: хто? Я виразно глянула на неї. Валерія продемонструвала мені паперових лебедів, яких скручувала на столах.

Я скривилась. От зараза. У мене лебеді виходили більше схожими на кволу гуску, причому наполовину обпатрану. А в неї рівненькі, гарненькі… Можна навіть не запитувати, кому варто лишитися і крутити їх далі.

– Але комора на цокольному поверсі! – вигукнула я. – Там паскудні сходи. Я впаду. Валеріє, знайди когось іншого, хто це зробить.

– Сабіно Гнатівно, знайдіть когось іншого ви. Ви ж тут співвласниця, – нагадала мені адміністраторка.

От зараза. Як вона вмудряється нагадати мені, що я тут маю владу, і водночас так гарно втерти носа? Неймовірно паскудна властивість.

Але сперечатись було марно, не казати ж зараз, що Валерія головніша за мене і має більше впливу.

…Зрештою я знайшла офіціантку, Лізу, і передоручила це їй. Ліза втекла зі «Стріли» однією з перших, і я абсолютно не соромилась її навантажувати. Нехай доведе, що вона справді хоче тут працювати, ми ж не маємо довіряти їй просто за гарні очі.

Я почувалась мстивою заразою і була дуже задоволена собою. Навіть знайшла час зазирнути до інших службових кімнат, побачила Левів торт. Ахнула, роздивляючись його. Який красивий! Це ж треба бути таким майстерним… І встигнути все за одну ніч! Як йому вдалося?

– Подобається?

Я мало не підскочила на місці. Лев підкрався зі спини, застав мене зненацька.

– Подобається, – довелось визнати, – це справді дуже гарно. Як тобі вдалося? Я чула, що солодке має відстоятися, бісквіти – просочитися…

– Так, такі торти за одну ніч не роблять, – погодився Лев. – Але я дуже-дуже постарався, тож, як бачиш… Довелось місцями змінювати рецептуру.

– Круто, що ти так на цьому знаєшся.

– Я люблю свою роботу. Раджу і тобі її полюбити.

– Це ж лише робота. Не знаю, як вона може бути сенсом життя. Це щось ваше, чоловіче. Жінки інакші.

– Ліля така ж, як і я.

– Гаразд, нормальні жінки інакші, – закотила очі я. – А твоя сестричка не нормальна. Вона…

– Надзвичайно прекрасна, – перебив мене Лев і сяйнув задоволеною усмішкою. Він ясно дав зрозуміти, що ображати свою сестричку не дозволить. Я виразно закотила очі і хотіла відповісти, що він носить рожеві окуляри – і тільки крізь них дивиться на сестру, – але не встигла, бо звідкись збоку почувся гучний вереск.

Ми з Левом кинулися на звук. Долинав крик з цокольного поверху, і я зрозуміла, що трапилось, ще до того, як ми підійшли ближче.

…Лев виніс Лізу з комори на руках. Дівчина схлипувала і трималась за ногу.

– П-пробачте. Я зачепилась і полетіла зі сходів. Я тепер не зможу подавати страви…

– Нічого, нічого, – втішав її Лев, – головне, що голова ціла. Нога заживе. Зараз знайдемо когось, хто відвезе тебе у травмпункт. Або я сестрі зателефоную. Сабіно?

– М?

– У нас не вистачає офіціанток, – похмуро промовив він. – Тобі доведеться взяти це на себе.

– Знайти людину? Та гості будуть хвилин через сорок?

– Ні, Сабіно. Я маю на увазі, самій стати на видачу. Перевдягайся, вільна форма ще була. І не забудь про нашу домовленість.