2 (3)

На роботу я дісталась майже без запізнень. До заходу було ще кілька годин, і я сподівалась, що зараз зможу видихнути усю паскудну ситуацію з матір’ю, перезавантажитись… Ну, і подумати, що мені робити з грошима за оренду. Цікаво, чи вистачить гонорару за чудово проведений захід, щоб розрахуватись з Остером? Або спробувати попросити його про відтермінування?

Він за це гарантовано хотітиме чогось. І навряд чи його «щось» впишеться в рамки звичайної короткої зустрічі, яка нікого ні до чого не зобов’язує. Я, може, і не дуже досвідчена в деяких питаннях, але точно не ідіотка, розумію, як на життя дивляться такі чоловіки, як Остер.

Паршиво дивляться. Дуже цинічно, самовпевнено і відверто огидно. Мене мало не вивертало від однієї думки про те, аби мати з ним щось спільне. Але ж гроші на деревах не ростуть, а вилетіти з будинку я не можу!

У ресторані уже все кипіло, і мене наздогнало відчуття, що я мала прибути раніше. Туди-сюди бігали винайняті декоратори, зі службових приміщень долинала лайка.

– Якщо ти бодай дихнеш на торт, я сам перетворю тебе на тістечко! З фаршем всередині! – гаркнув на когось Лев.

Він вискочив до зали, скуйовджений, з глибокими темними колами під очима. На підборідді пробивалась щетина. Чорна кухарська форма з нашивкою «Брава» була забруднена борошном. Я зиркнула на нашивку і відзначила:

– Якщо гості тебе в такому вигляді побачать, то не думатимуть, що прийшли в «Стрілу». Чому ти не вдягнувся в нашу форму? Невже не знайшлось нічого твого розміру?

– Тільки один, парадний комплект, і якщо я в ньому стану готувати, то парадним він вже не буде. Вдягну перед сервіруванням, щоб виходити до гостей, – відказав Лев.

– Нащо тобі виходити до гостей?.. – здивувалась я.

Лев виразно глянув на мене.

– В «Брава» шеф завжди виходить до гостей на банкеті, особисто вітає винуватця свята. Як мінімум, презентує найголовнішу страву. А хто, ти думаєш, вивезе торт?

– Офіціантки?.. Наш шеф ніколи не виходив до гостей… Чому «Брава»… – я затнулась і нарешті включила голову.

Наш шеф-кухар, який звільнився і залишив «Стрілу» напризволяще, був сорокарічним лисуватим чоловіком з чималим животом. Нічого привабливого, людина як людина. Але Лев… Навіть в забрудненій чорній робочій формі він виглядав, як…

Як мрія однієї зголоднілої левиці, яка готова наскочити на нього і не відпускати. Принаймні, саме такий погляд Левові подарувала флористка, що пробігла повз нас з букетом гортензій. Я аж зубами скрипнула.

– То у «Брава» ходять, бо там був гарненький шеф? – натомість підколола його. – Зовсім не через страви?

– Не переживай, моя надзвичайно приваблива зовнішність анітрохи не заважає мені ще й гарно готувати. У сім’ї Грозевич зазвичай прийнято комбінувати в собі чудові якості.

– З паскудним характером?

– Звісно, – підморгнув мені Лев. – Годі балаканини, Сабіно. Ставай до роботи. Спитай у Валерії, що ще не закінчено в залі, у нас не вистачає людей.

– У Валерії?!

– Вона відповідає за залу, – кивнув чоловік. – Тебе ж не було.

Я мало не загарчала.

– Я тут власниця! Гаразд, співвласниця. Але це не означає, що я збираюсь слухатись якусь там Валерію. Тебе – це інша справа, але ж не її!

Не вистачало тільки, щоб ця самозакохана зараза дарувала мені зверхні погляди і розпоряджалась моїм часом. Ні, я не дозволю так низько мене опустити.

На Лева ця тирада, щоправда, не справила жодного враження.

– Ні, ти, звісно, можеш і мені підкорятися, – байдуже зазначив він, – якщо хочеш. В такому випадку, давай, перевдягайся і шуруй на кухню.

– Куди?..

– На кухню. Там теж вільних рук не вистачає. Я вночі спав три години!

А, то от чого у нього такі синці під очима… Гаразд, мене навіть трішки вколола совість, і я подумала, що поводжусь не зовсім правильно, дозволяючи Левові робити геть усе.

– Ти хочеш, щоб я готувала? – м’яко поцікавилась я. – Думаєш, для мене знайдеться робота?

– Пф. Повно. Почистити картоплю, почистити моркву, помити посуд?

– Для цього є посудомийка! І спеціальна людина!

– Ця спеціальна людина звільнилась, – нагадав мені Лев. – А та посудомийка, яка пристрій, не призначена для миття більшої частини посуду, який нам треба привести до ладу,

Дідько. То це не універсальний пристрій? Який жах. Нащо він тоді взагалі потрібен, щоб робити все вручну?

– Ну, до Валерії так до Валерії, – здалась я, розуміючи, що цей день точно не мине легко.