2 (2)

Я видихнула з полегшенням, коли двері за ним зачинилися, а тоді люто зиркнула на маму. Вона, ніби нічого й не сталося, ввімкнула кавомашину.

 – Ти що будеш? Лате на банановому, як завжди? – поцікавилась жінка. – До речі, сьогодні без сніданку, ти забула його вчора замовити.

У мене сіпнулось око. Забула замовити! Та я й не збиралась цього зробити, у нас не так багато коштів, щоб не можна було салат самостійно порізати зранку.

– Чому ти не заплатила за оренду? – спитала я. – Три місяці! Я ж давала гроші!

– Сабіно. Що я тобі казала про крик? – суворо зиркнула на мене мама. – А-ну. Я чекаю, – вона поклацала пальцями. – Крик руйнує…

– Жіночу енергію, – понуривши голову, промурмотіла я.

– І розбиває грошові потоки, – додала мама серйозним голосом. – Ти ж знаєш, як це небезпечно, Сабіночко. Ми, дівчата, що не мають сильного чоловіка поруч, повинні дбати про власну енергію, інакше ніколи не зустрінемо нікого, хто може нас підтримати, – вона підійшла до мене впритул і поклала руки на плечі. – Поглянь-но мені в очі. Сабіно, жінці дуже складно одній, їй потрібна серйозна опора. І завжди важливіше подбати про духовне, про себе, а не про те, щоб заробити більше грошей. Гроші – це чоловіча справа. Жінка не повинна сама оплачувати свої рахунки, на це в неї є хто?

– Чоловік…

– Правильно, золотце моє, правильно. Тому, як бачиш, я вчинила правильно, коли не стала оплачувати ті рахунки, – вона подарувала мені ласкаву усмішку, здатну розтопити кригу в будь-чийому серці. – Я дбаю про нас, моя люба. Набагато краще буде – сама побачиш! – якщо ми вирішимо нашу фінансову проблему трішки інакше. Правда ж? А-ну посміхнись.

Я підвела очі, побачила мамину ласкаву усмішку, але чомусь від цього мені спокійно на серці не стало. Навпаки, всередині знов розгоралось знайоме обурення, і я відчувала, як воно шукає вихід назовні. Щось в тому, що говорила мама, було глибоко неправильне.

Наприклад, наша невиплачена оренда.

– Енергія – це все добре, – пробудила я в собі типовий батьківський матеріалізм, – але як нам розрахуватись за будинок?

– Ти сама уже знаєш відповідь, – всміхнулась мама. – Аби жінка була багатою і щасливою, вона повинна покластися на сильного чоловіка. Тобі лиш потрібно перестати відштовхувати те, що саме йде до рук.

Це вона натякає на Остера, зрозуміла я. Хоче, аби я відповіла йому взаємністю і отримала у відповідь звільнення від оренди.

Мене аж струснуло від гострої відрази. Я відкинула вбік мамині руки, осудливо зиркнула на неї і похмуро промовила:

– Ти не мала права витрачати гроші, які я дала тобі на оплату оренди, на якусь фігню, а потім не розповідати мені про це.

– Жіноча енергія…

– Та йди до біса зі своєю енергією! – розізлилась я. – Відкрий очі! Це все дурня! Подивись на Лілію Грозевич! Вона схожа на ту, що береже жіночу енергію? Вона хірург! І що з того? Ця клята жінка обкрутила твого колишнього чоловіка, мого батька, так, що їй дістались всі його гроші. Тебе він послав, і то дуже скоро, дарма, що у вас була дитина. А Ліля зараз мільярдерка, займається улюбленою справою, вискочила заміж за Вадима, бо їй просто так захотілось, а не шукала черговий грощовий мішок. І перед нею на колінах плазують мужики, які раніше робили це перед моїм батьком. Вони її бояться. Хочеш сказати, завдяки жіночій енергії вона всього досягла? Бо грошей до рук не брала і нічого не робила?

Мама спохмурніла.

– Якщо ти вважаєш, що це достойний приклад для наслідування, то звісно. Воля твоя. Але я все-таки думаю, що ти хочеш бути достойною леді, а не якоюсь лікаркою, яка… Невідомо яким чином витягнула з твого батька спадок.

– Відомо яким, – гірко всміхнулась я. – Дуже навіть відомо. Бо з такими, як ти, такими, як виховали мене, він лише розважався. А все віддав такій, як він. Жорсткій, з характером…

– Ти не зможеш такою бути, – відрізала мама. – Сама бачиш, що сталось з твоїм рестораном. Прийми пропозицію Остера і не вигадуй.

– Знаєш що! Та пішла ти!

Я більше не могла того терпіти. Вихором пролетіла повз маму, ледь стримавшись, щоб не вилити на неї її ж кляту каву, аби лиш стерти цей дурнуватий вираз з її обличчя. Забігши до себе, я швидко перевдяглась у зимову сукню, накинула пальто і шарф, а потім помчала на вулицю.

– Сабіно! Куди ти! – крикнула мені вслід мама.

– Якщо хочеш залишити собі будинок, сама можеш розважати Остера, ти ж ще молода! – вигукнула я, не ховаючи свого гніву. – А мене в це не втягуй. Якщо я й шукатиму собі чоловіка, то такого, щоб мене влаштовував, зрозуміла? Молодого і вільного, який візьме мене за дружину, а не старого зрадливого козла!

Я краще десять разів пропозицію від Лева Грозевича прийму, ніж дозволю матері пхати мене в обійми якогось… Давида.