1 (1)

Сабіна

– Якщо ви не сплатите рахунок до завтра, ми відрізаємо вас від мережі.

Я зиркнула спочатку на папірець в руках інспектора, потім на нього самого і спробувала набути максимально невинного та наївного вигляду. Ніколи не думала, що електроенергія може стільки коштувати!

Отримавши від батька у спадок ресторан, я не сумнівалась: впораюсь. Головне гарно розрекламувати заклад. А фінансовими справами може займатись окрема людина. Хто ж знав, що він заведе мене у таку… Халепу.

– Можливо, ми б погасили цей борг частинами? – з надією поцікавилась я. – Ну, знаєте. Перший внесок, потім ще, і ще…

– Ви, звісно, можете гасити його частинами.

Я з полегшенням видихнула.

– Ми просто від’єднаємо вас, а коли закінчите, приєднаємо, – розбив мої надії інспектор. – Послухайте, шановна. У вас серйозне протермінування, а ми – не банк, не кредитна спілка і не благодійна організація. Я дію строго по закону. Маю припис. Радійте, що вас взагалі повідомили. І, до речі. Не забудьте ще погасити штраф за неправильну експлуатацію.

З моїх вуст зірвався жалібний стогін, але це анітрохи не допомогло. Інспектор поклав папірці переді мною і вийшов, наостанок добряче грюкнувши дверима. Я лишилась наодинці зі своїм соромом, боргами і повною відсутністю перспектив.

Батько завжди казав, що я нездара і вдалась у матір. Я була впевнена, що, отримавши ресторан, доведу йому – нехай і покійному! – а на додачу ще й всьому світові, що він дуже помилявся. Результат? Виявилось, тато був правий. Мій старший брат заправляє його мільярдними статками, молодша сестра – зірочка, яку всі обожнюють, а я, Сабіна Стрельбицька, абсолютна невдаха.

– Сабіно Гнатівно, там в залі гість.

Я стрепенулась, повертаючись до тями з глибини свого розпачу, та повернулась до адміністраторки, Валерії. Вона стояла, вимушено всміхаючись, явно втомлена.

– Ви не можете без хазяйки обслужити гостя? – похмуро спитала я.

– Він хоче поговорити саме з вами, – Валерія витримала паузу. – Це Лев Грозевич.

Я скривилась. Ще тільки цього тут не вистачало! Іншим разом я б заявила, що ми його не обслуговуватимемо, але, боюсь, цього разу доведеться змиритися.

Лев Грозевич був шеф-кухарем ресторану неподалік звідси. Багатющого закладу, який позабирав у мене всіх клієнтів. Гаразд, можливо, ми теж винні, бо останнім часом обслуговування було ніяке. Але він… Зараза! Терпіти його не можу.

– Зараз вийду, – пообіцяла я, намагаючись приховати невдоволення.

– Щось не так? – уточнила Валерія. – Вам неприємно з ним спілкуватися?

– Він конкурент.

– Ну, – дівчина всміхнулась, – зате який конкурент, – очі спалахнули.

– От можеш сама йти і його розважати, – буркнула я.

Валерія зиркнула на мене так, ніби намагалась поглядом пояснити: та вона б з радістю, тільки він чомусь хоче бачити винятково мою персону. Здається, адміністраторка невдоволена, що я не розглядаю прихід Лева як подарунок долі.

Не сперечаюсь, Лев – красень. А ще він – брат-близнюк дружини мого власного брата, тож ми певною мірою належимо до однієї родини. Уїдливий, нестерпний чоловік, який вважає, що мені все падає на голову готовеньке, а в житті треба заслужити те, що ти маєш. Ніби я винна в тому, що він виріс у дитячому притулку, а я – в багатому домі. Між іншим, бути донькою мого батька теж не так вже й просто!

От мені і не вдалось, інакше тато лишив би мені не лише ресторан, а й бодай трохи грошей.

Здолавши свій поганий настрій, я начепила на обличчя щось схоже на привітну усмішку і пішла до зали. Лев сидів за столиком біля вікна і прискіпливо оглядав ресторан. Коли я наблизилась, вказав мені на місце поруч і зазначив:

– У вас гарно. Тільки дуже порожньо, як для такого шикарного ресторану. Колись у «Стріли» була хороша репутація, а зараз жодного гостя.

Я скрипнула зубами.

– Переживаємо погані часи. Але обов’язково виберемось. Ти прийшов сюди пороздивлятися інтер’єр чи, може, щось замовити?

– А що можна? – уточнив Лев.

– Ем… – я зиркнула на бар. – У нас є чудова кава…

– Я б пройшовся по меню. Що у вас з основних страв?

– З цим зараз деякі складнощі, – процідила я, – але ми можемо запропонувати широкий вибір салатів. Е-е-е… Нісуаз? Цезар з креветкою?

– Це не цезар. Що, шеф-кухар втік?

Якби я могла пускати блискавки очима, зробила б це просто зараз. Так, втік. Затримки зарплати влаштовують не всіх працівників. Я пожалілась на це брату, коли просила грошей, а він, очевидно, розбовкав своїй коханій Лілі. Ну, і Левові. Зараза…

– У нас на кухні справді є вакансії, – кивнула я, намагаючись тримати спокійне обличчя. – А що, прийшов проситися на роботу?

– Не зовсім, – Лев гмикнув. – Я прийшов стати співвласником твого ресторану.