Розділ 22

Вейд

Восьмий тиждень поспіль я намагаюся переконати себе, що жити в селі – це прекрасна та медитативна ідея. Після телефонного дзвінка, коли Ленні просить залишити її в спокої та не шукати, я виконую обіцянку. Чесно, як і кажу. Але сидіти в порожньому офісі, дивитися на її спорожнілий робочий стіл і слухати, як Карич бідкається через втрату гравця нашої баскетбольної команди, – це катувальня вищого ґатунку.

Тому я дію радикально: пишу заяву за власним бажанням, із потрохами продаю свій улюблений чорний позашляховик і їду услід, у глибинку. Купую там затишний дерев'яний будинок із просторим ґанком, а через місяць не стримуюся й докуповую ще чималеньку ділянку землі поруч. Бо якщо ця закореніла сільська дівчина колись вирішить перевірити, чи дійсно в мене «руки не зі сраки», я зустріну її зі власноруч збудованою верандою, ідеальним газоном і гамаком!

Але, дідько б його взяв, як же тут нудно... Пончики сюди завозять раз на тиждень у місцевий загальний магазинчик, асфальт закінчується біля поштових скриньок при в'їзді, а єдиною розвагою залишається Нейт, який допомагає мені тягати дошки та облаштовувати хату. Глянувши на його холостяцьке життя, я вирішую діяти як справжній ідейний наставник: якщо власне особисте життя тимчасово заморожене, треба терміново організувати його другові!

Ох, яких я тільки місцевих красунь йому не сватаю! Я влаштовую Нейту «випадкові» зустрічі біля фермерського ринку, приводжу до його двору сусідських дівчат із яблучними пирогами й навіть намагаюся познайомити з донькою місцевого шерифа. Та цей вибагливий індик від усіх крутить носом! То йому дівчина занадто гучна, то занадто сором'язлива, то взагалі дивиться на нього як на потенційного чоловіка, а він до цього психологічно не готовий.

Тоді в мою світлу голову приходить просто геніальна думка. Якщо сільські панянки моєму вибагливому другові не до душі, значить, треба виходити на міжнародний... тобто інтернет-рівень!

Тож поки Нейт відволікається на черговий розбір польотів між двійнятами через «вкрадену» ручку, мої пальці вже швидко клацають по клавіатурі. Текст виходить просто шедевральний:

«Самотній фермер шукає маму для своїх донечок. Працьовитий, спокійний, зі своїм господарством і добрим серцем. Якщо ти готова стати для дітей мамою, а для нього – дружиною, і не боїшся сільського життя – пиши».

Коли Нейт читає це з мого екрана, у нього ледь не стається очний тик.

– Ти зовсім з глузду з'їхав? Це ідіотизм! – волає він, згортаючи ноутбук. – Жодна нормальна жінка не поїде в глушину до чоловіка з двома дітьми, коровами й постійним запахом сіна та гною! Якщо хтось і відповість – це буде або шахрайка, або божевільна!

Того ж вечора я й пропоную йому парі. Мені якраз потрібна тачка – свою я продав, а в друга грошей вистачає. Втім, якщо все складеться, він мені ще подякує. Звісно, покидаючи будинок Нейта, я ні на мить не можу забути про Пружинку. Я обіцяю її не шукати. Я й не шукаю. Але, купуючи нові ділянки землі, вигадуючи авантюри з пікапом і намагаючись врятувати Нейта від самотності, я лише намагаюся не збожеволіти без її зелених очей та руденьких кучерів-пружинок.

Далі події закручуються зі швидкістю дикого мустанга. На моє оголошення відгукується Стеф. Нейт, звісно, вмикає режим «похмурого ковбоя» й їде зустрічати її на коні. Я підкидаю валізу, сиплю компліментами та всіляко натякаю другу, що час вибиратися з панцира.

Щоправда, у моєму власному житті все йде через дупу. З'ясовується, що при купівлі нової землі мене красиво надурили на пів ділянки. Добре, що Нейт допомагає розібратися.

З усіма цими проблемами й намаганням влаштувати життя другу мене так затягує ця фермерська Санта-Барбара, що я й не помічаю, як сам стаю її частиною.

А вже за кілька тижнів доля завдає мені власного удару. На порозі місцевого магазинчику я врізаюся в дівчину з пакетом хліба. Хліб випадає, вона піднімає голову – і в мене віднімає мову.

– Вейде?! – її зелені очі округлюються, а руді кучері-пружинки здригаються. – Ти що тут робиш?!

– Купив хату й ділянку... – вичавлюю я, витріщаючись на неї. – А ти?

– Я тут живу! Ти що, стежив за мною?!

Виявляється, після звільнення вона повертається до батьків – у хату за дві вулиці від моєї! Я обіцяю її не шукати, але вона сама врізається в мене на роздоріжжі. Нам знадобиться кілька днів суперечок, два розлитих какао й одна довга нічна розмова на моєму незакінченому ґанку, щоб між нами спалахнуло те, що ми так довго гасимо.