Похорони

Смерть містера Прісмана стала несподіванкою для всіх. Взагалі, яка смерть може бути очікуваною? На міський цвинтар з'їхалося безліч людей, створюючи враження, ніби ховають справжню знаменитість. І, по суті, містер Прісман і був зіркою видавничого бізнесу. Урна з прахом стояла поруч із його родичами, яких виявилося всього двоє. Через чорний вуаль я впізнав Люсі Дабс, а поряд з нею стояв юнак років тридцяти, який підтримував її під руку. Мене здивувало, що Люсі виявилася племінницею містера Прісмана, про що ми дізналися згодом.

Священник щось говорив про вічність, всі слухали похмуро і відсторонено; деякі жінки навіть роняли сльози, справді плачучи або імітуючи горе. На свої 87 років містер Прісман був енергійним дідком, який ніколи не сидів на місці і завжди був у русі. Кажуть, він помер традиційно: на п’ять хвилин присівши в крісло попити кави, і задрімав, як би. Ніхто його не турбував, поки дзвін чашки, що розбилася, не оголосив про закінчення його життя.

Він любив сидіти в зручному кріслі у великому холі видавництва, спостерігаючи за метушнею людей, які входили і виходили, щось питали й бігали по холу, не помічаючи його. Всі знали про цю його звичку і вдавали, що не помічають.

Після слів священика урну опустили в капсулу та закрили плитою. Всі почали прощатися, підходячи та висловлюючи співчуття рідним. Ми з Бестер, не поспішали і чекали, коли потік співчуваючих вичерпається, щоб підійти ближче. Мене дивувало, що містер Прісман мав таку нечисленну рідню; трохи пізніше ми дізналися, чому так.

— Люсі, прийміть наші співчуття, — тихо промовили ми, взявши її за руки.

— Це мій брат Френк Дабс, — представила вона нам чоловіка з загостреними рисами обличчя, худорлявого, з пронизливим поглядом, схожим на погляд містера Прісмана.

— Дядечко мені говорив про вас, містер Бофін, — відповів Френк, дивлячись на мене з якоюсь уважністю.

— Приходьте до нас на панахиду, — тихо промовила Люсі. — Буде вузьке коло друзів, ви їх усіх знаєте.