Історія спогаду Бестер

— Як ти почуваєшся? — Іларі пильно дивилася в мої очі.

— Нормально!

— Ти пам'ятаєш, що плакав під час сеансу?

— Правда? — не повірив я.

— Так, ти дуже голосно і схлипуючи вимовляв "вставай", тому я й вивела тебе зі стану занурення.

— Де моя трубка?

— Тобі варто полежати, бо Бестер буде турбуватися. Ти блідий, як смерть.

— Вона все одно турбуватиметься.

Сидячи на терасі, я почав розповідати про своє занурення. Іларі записувала, а Бестер, мовчазна, поринула у роздуми.

— Тобі не здається, що мій спогад перегукується з твоїм? — тихо промовила Бестер, не відриваючи погляду від обрію.

— Так, я теж помічаю подібність, — підтримала Іларі.

— Тож розкажіть мені, що там такого подібного.

— Я тобі розповідала, де ти був?

— Мабуть, у Бахуса в обіймах, — відповіла за мене Іларі і ми розсміялися.

“…На площі будували поміст для страти. Я хотіла б визирнути з вікна, але біль пронизав все тіло. Чулися голоси та удари молотків по дереву. Робота кипіла, а завтра мене стратять. Все моє життя пробігло перед очима і стояли питання: чому зі мною відбуваються ці події? Чи це не сон?

— Гей, відьмо! Виклич диявола, нехай врятує тебе! — хтось крикнув із глибини камери.

— Замовкни, худоба! Ти сама можеш викликати диявола, — озвався охоронець.

— Я не винна, я зрікаюся диявола, мій спаситель — Христос, — відгукнувся той же голос.

— Ти це сьогодні повториш батькові Стефану, коли тебе піднімуть на дибу. Ха-ха-ха, — пролунав регіт, наче сам диявол видав цей сміх.

Цей діалог проходив без моєї участі; мені не хотілося і не було сил вступати в безглузде протистояння. Навіть якби мене не катували, все одно спалили б. Я зізналася у всьому, що вони хотіли і тепер мені байдуже — я просто хочу померти. Моя жага смерті настільки велика, що якби зараз я померла, то була б найщасливішою.

Одне не можу зрозуміти: чому мене зрадив мій чоловік? Заради доньки чи з іншої причини? Це вже не важливо, я не побачу її більше ніколи. Плакати не хотілося; всі сльози вийшли з мене, але сильний і тяжкий біль у грудях підходив до горла. Все моє життя пролетіло, подібно до виду з вікна карети, що мчить. Ось ця карета везла мене до мого майбутнього чоловіка, ось наше вінчання, ось бенкет, ось кілька щасливих миттєвостей при дворі, ось народження дочки, ось краса материнства, ось я лікую травами свою дочку, ось мене схопили і звинуватили в чаклунстві, ось лікар, який свідчив проти мене, ось чоловік безсилий перед машиною інквізиції та свого становища.

Мені обіцяли, що їх не зачеплять, якщо я зізнаюся. Я зізналася, але чи варто вірити цим людям, які з такою легкістю та ненаситною насолодою катували мене? Хай допоможе нам Бог більше ніколи не відчувати таких мук та страждань…”

Ми мовчали, перебуваючи під враженням від згаданого спогаду Бестер. Я порівнював своє занурення та її розповідь, відчуваючи, що між ними є якийсь зв'язок, але не міг зрозуміти, у чому саме він полягає. Іларі, наче вловивши невисловлені запитання, перервала мовчання.

— Є теорія, що люди, з якими ми живемо в цьому втіленні, могли перетинатися в минулих життях в інших образах. Завдяки моїм дослідженням і численним практикам, я щоразу отримую підтвердження цього. Мабуть, у минулому втіленні ви були разом, хоч і трагічно.

— Чому ж ти не врятував мене в минулому втіленні? — розряджаючи обстановку, жартівливо-сердито накинулася на мене Бестер.

— Дорога, але зараз ми разом, — відповів я, намагаючись виправдатися.

Наша розмова перервалася дзвінком телефону. Це була Люсі Дабс. Вона плакала і через схлипування змогла лише повідомити про смерть.