Глава 4. "Угода з дияволом"

Ранок почався з аромату кави і відчуття бурі, що насувається.

Лакі сидів за столиком у маленькому кафе на розі, недбало помішуючи ложечкою еспресо. Вів

ліниво розтяглася в кріслі навпроти, розглядаючи перехожих крізь темні окуляри.

— Думаєш, вони дадуть знати о себі сьогодні?

Лакі посміхнувся, відкидаючись назад.

— Вів, люба, якщо хтось ставить тобі ультиматум на 24 години, значить, він з'явиться рівно

через 23 – щоб показати, хто тут головний.

Вів скривилася.

— Чому не одразу через 24?

— Тому що так створюється ефект несподіванки. Вони хочуть застати мене зненацька.

Вона посміхнулася.

— Вони справді думають, що можуть тебе зненацька застати?

Лакі зробив ковток кави, його посмішка стала ширшою.

— О, люба, я навіть трохи задоволений їх самовпевненістю.

Вів глянула на нього поверх окулярів.

— Виходить, у тебе вже є план?

Лакі повільно поставив чашку на блюдце.

— Не план, Вів. Варіанти.

Вона хмикнула.

— І який із цих варіантів найкумедніший?

Лакі глянув на годинник і посміхнувся.

— Той, який почнеться за п'ять хвилин.

Вів зняла окуляри, її очі блиснули азартом.

— О, мені вже подобається цей ранок.

Лакі глянув на вулицю, ніби просто насолоджувався виглядом.

— Бачиш той чорний форд через дорогу?

Вів миттю глянула, потім повернулася до кави.

— Угу.

— А тепер зверни увагу на хлопця із газетою біля кіоску.

Вона ковзнула поглядом по чоловікові в темному костюмі, який виглядав так, ніби газета його зовсім не цікавить.

— Ага.

— Тепер уяви, що це частина одного і того самого рівняння.

Вів посміхнулася.

— Отже, вони стежили за нами весь ранок?

— Можливо, й усю ніч.

Вона зітхнула.

— Ну от, а я так сподівалася, що в нас буде хоч одного ранку без озброєних людей.

Лакі широко посміхнувся.

— Вів, люба, ти справді цього хотіла?

Вона зробила великий ковток кави, потім підвелася, поправляючи куртку.

— Звісно ні. Я просто перевіряла, чи я залишуся тією ж людиною.

Лакі засміявся.

— Тоді пропоную не змушувати наших друзів чекати.

Він підвівся, поклав купюру на стіл.

— Ходімо познайомимося ближче.

Вів хмикнула, дістаючи з кишені жуйку.

Вони попрямували до виходу, а чоловік з газетою тихо склав її і швидким кроком пішов в їхній бік.

Підійшов до них, чемно посміхнувся і трохи нахилив голову.

— Синьйор Лаудано, синьйоріна Моретті.

Лакі широко посміхнувся у відповідь.

— Синьйор…?

— моє ім'я знати не обов'язково, — чоловік склав газету навпіл, тримаючи її двома руками. — Вам просто треба сісти до машини.

Лакі кинув погляд на чорний форд, припаркований на узбіччі, потім знову перевів погляд на

незнайомця.

— Так скоро? Я думав, ми трохи пофліртуємо, перш ніж ви запропонуєте мені покататися.

Чоловік не посміхнувся.

— Сідайте, синьйоре.

Вів ліниво жувала жуйку, її руки залишалися в кишенях, але Лакі знав — вона вже готова діяти.

— А моя чарівна супутниця? — Лакі кивнув у бік Вів.

— Вона також запрошена.

— Ну що ж. Тоді поїхали.

Вони рушили до машини.

Коли Лакі відчинив двері і сів усередину, він відчув запах дорогого шкіряного салону,

цигарок та... влади.

На задньому сидінні на них вже чекала ще одна людина — міцний чоловік у дорогому костюмі,

який повільно повернув голову у їхній бік.

— Синьйор Лаудано, його голос був низьким, трохи сиплим. — Ми маємо поговорити.

Лакі посміхнувся ще ширше.

— О, синьйоре, з минулого вечора я не роблю нічого іншого.

Машина плавно рушила з місця, відвозячи Лакі та Вів у невідомому напрямку. Лакі влаштувався на задньому сидінні з виглядом людини, яку щойно запросили в елітний клуб, а не насильно запхали в машину до мафіозі. Вів сиділа поруч, на перший погляд розслаблена, але Лакі помітив, як її пальці повільно барабанили по коліну — ледь помітний сигнал того, що вона вже прораховує варіанти, якщо доведеться стріляти чи різати.

Чоловік навпроти нахилився вперед, зчепивши пальці.

— Давайте без зайвих слів, синьйоре Лаудано. Ви зайшли на територію, де кожен має свою частку.

— Ага, — Лакі кивнув, його голос залишався легким. — І хтось раптом вирішив, що моя частка повинна

стати трохи менше.

Чоловік усміхнувся.

— Це називається порядок, синьйоре.

— А я завжди думав, що порядок — це коли ніхто не втручається в чужі справи.

— У цьому місті чужих справ немає.

— Ну звичайно. Це ж сімейний бізнес, правда?

Чоловік схилив голову, його посмішка була тонкою та небезпечною.

— Саме. І сім'я хоче знати, з ким має справу.

Вів позіхнула, склавши ноги на сидінні навпаки.

— Тобто ви зараз не загрожуєте?

Чоловік перевів на неї тяжкий погляд.

— Ми пояснюємо умови співробітництва.

Лакі трохи нахилився вперед.

— І які ж умови?

Чоловік витяг сигару, не кваплячись закурив, випустив густий дим і подивився на Лакі з