Глава 34

Поліція цього разу прибуває швидко. Їх зустрічає Колін, пояснює усе, поки вони забирають Дорана та його поплічника з рук Евана. Я проводжаю усю процесію поглядом. Дивуюся, що ніхто не чіпає мене, не намагається опитати й тому подібне. Мабуть, Вейн не дозволяє. 

Світло у будівлі увімкнули, тож варто поліції з нареченим Айли піти, ми залишаємося утрьох в тиші. Флінн та Вейн сідають  по обидва боки від мене. Притуляюся до Евана, Коліна тримаю за руку. Глибоко вдихаю, видихаю. Заплющивши очі, кажу:

— Добре, що ви є у Деймона. У мене. 

Чую як гуркотить у грудях Флінна. Він сміється. Пальці Вейна стискають мої дещо сильніше, в підтримці без слів. 

— Наше тріо розрослося, потрібно змінити назву, — м'яко коментує Колін.

— Ні, — хитаю головою слухаючи серцебиття Евана. — Ви — його основа. 

— Але у нас є Лілі та Ліліт. Нас п'ятеро. — сперечається.

— Тоді почекаємо поки стане шестеро, — коментує тихо Флінн.

— Ти про що? — в тоні Вейна підозрілість.

— Я про тебе.

— Мені не можна, — повільно каже.

— Чому? — розплющую очі та на хлопця дивлюся.

— Так, чому? — позаду лунає питання Евана.

Колін опускає погляд на свої ноги, потім окидає поглядом місто, що ніколи не спить за цим вікном.

— Контракт не дозволяє. Та й…. Мені хочуть підсунути підставну дівчину. 

— В сенсі? — буркаю я.

— Вона буде парою для усього світу, але насправді ми будемо ніким. Агенція обере. 

— Ти популярний музикант, нащадок “Тріо”, тобі не можуть підсовувати якихось підставних дівчат, — обурюється Еван.

Колін хмикає вигнувши брови.

— Можуть. 

Еван позаду видихає зі словами, що заварить усім каву. Йде, ми з Вейном удвох залишаємося. 

— А є дівчина, яка тобі подобається?

Він хитає головою.

— Проблеми з агресією, пам'ятаєш? 

— Не вірю. Ти й проблеми з агресією? Якби це сказав Деймон, тут без сумнівів, але не ти. Знаю, казав не можеш контролювати потік слів, емоції, коли сердишся, але Колін, зазвичай у всіх так. Емоції утворюють нас. Не кажи, що у тебе проблеми з агресією. Це не правда. 

Вейн м'яко усміхається. Бачу, не вірить моїм впевненням, залишається при своїй думці. Повертається Еван. Ставить між нами чашки з кавою, сідає знову позаду мене. 

— Ще трішки. 

Обертаюся до нього. 

— Спрацює? — тихо запитую. — Майло погодився дати покази проти Еріка? Камери все записали? Те відео… довели, що воно несправжнє? 

Небесні очі Флінна спалахують вогнем, яким опаляє полотно лише сонце. Гаряче, палке, страшне у гніві. 

— Дихай, Ліліт. — наказує. — Цього разу не програємо. 

Страхи стискають нутрощі зсередини. Еван впевнений, і наче у нас усі карти на руках, цього разу, та…. жахає, що знову програємо. Боюся, що не вийде, Майло не дасть покази про Дорана, не вистачить доказів, не зможемо, не вдасться… 

— Але якщо програємо?

— Тоді викрадемо його, — лунає позаду голос Вейна.

Нервовий сміх виривається з горлянки. 

— Все буде добре, Ліліт. Присягаюся. — Еван в очі дивиться твердо. Вірить у те, що каже. 

Хлопці йдуть, а я до ранку не здатна сидіти на місці. Нерви натягнуті, тіло нагадує суцільний метал. Знаю ж, що за кілька годин нічого не вирішиться, що суд не почнеться, що потрібно попрацювати решті з “Тріо”, адвокатам, і тоді буде результат, але я хочу, щоб вже стало все ясно. Хочу, щоб Деймона уже випустили. Хочу, щоб він вже був тут, поруч зі мною, тримав за руку, в очі синіми океанами дивився, пах шоколадом лише для мене, обіймав. Просто був… 

Під ранок дверний дзвінок кричить на всю квартиру, що хтось бажає потрапити до мене. Плентаюся до дверей, відкриваю їх, на порозі Айла. Її обличчя не виказує ніяких емоцій. Одягнена так, немов зібралася на зустріч з президентом Америки. Котячі очі ковзають по втомленій мені. 

— Привіт? — хмурюся.

Дівчина проходить у квартиру. Відходжу, щоб пропустити, замикаю двері. Мовчки очікую. Теоретично, саме вона мала б скинути той запис розмови з Майло, але практично? Я не знаю. Айла казала, що допомагати не буде.

Кореянка йде до дивану, скидає тренч. Сідає на спинку впершись у неї руками. На мене дивиться. Завмираю навпроти. 

— Еріка посадили під варту без права вийти під заставу. Майло дає покази проти нього. Мені подзвонили годину тому, щоб сповістити про це. 

— Ти надіслала ту розмову? — напружено питаю.

— Я. А ще я напала на тебе. 

— Що? 

— Я вимкнула світло минулого разу, я підрізала тебе біля ліфта. 

— Чому? — навіть не можу пояснити собі, що відчуваю у цю мить.

— Чому? — всміхається. З болем. Хитає головою, ніби й собі не вірить. — Я хотіла його витягти сама. Хотіла врятувати. Хотіла, — її голос зривається, — щоб він знову дивився на мене як колись, у підвалі, де ми вперше пізнали одне одного. 

Я нічого не знаю про підвал і їх пізнання. Взагалі їх історія для мене заплутана, складна, трагічна. 

— Ти не знаєш про підвал? Дружина Евана там теж була. Ми були студентами. Тоді все було простим. Простішим. — голос кореянки сухий, глухий, тихий. — Це вони, тріо, вигадали вечірку у старому домі в лісі у нашому рідному місті. Колись мене закрили там з Деймоном. В ту ніч він став для мене усім. Завжди був усім. — з гіркотою додає. — А Лілі там ледве не згоріла… але це інша історія. 

— Ти обрала гроші. Обрала Еріка. Ти казала…

— Я знаю! — гаркає дівчина.  — Що ще мені залишалося, коли я бачила як він дивився на тебе? Коли знала, що ігри закінчилися, цього разу обере не мене? Цього разу у нас все?! 

— Айла.

— Він став твоїм тоді, коли ти прийшла сюди вперше. Я знала, відчувала. Він так дивився на тебе. Не з ненавистю, Ліліт. Він ніколи не ненавидів тебе. Ти дійсно завжди була його тінню, його частиною душі, його… — вона замовкає. — Тому я напала. Думала, поверну так все… Гадаєш, якби мене цікавили гроші, то я б не пішла раніше? Господи, звісно пішла б, але я не могла. Казала собі, що наші стосунки приречені, та все одно поверталася. Щоразу. Бо несила жити без Деймона. Він як зараза, хвороба, проти якої не існує імунітету.