Глава 27

Мене не відпускають. Ніхто не дає дозвіл, тож залишаюся у відділку. Єдине, Евану дозволять побути деякий час поруч, хоч ми по різні сторони решітки. Я сама, тож є змога говорити, але ми двоє мовчимо. Минає година, дві, нічого не змінюється. Очікую на Деймона, тільки проблема в тому, що його ніяк не приведуть. Мабуть, у “Тріо” зараз паніка й всі пробують врятувати Поузі. Було б добре, щоб так сталося. Нехай не пускають сюди. Нехай тримають його усі, бо він накоїть дурниць. 

— Хто міг знімати вас? — голос, від довгого мовчання, хриплий. Флінн притулився до камери спиною, бачу лише потилицю.

— Я не знаю, — шепочу. — Там була дівчина, вона відвертала увагу Дорана до мого прибуття. Ми залишилися утрьох, а вона пішла розважати інших чоловіків. 

— Ти знаєш хто вона?

— Ні. 

— Погано. 

— Можливо Деймон знає…

— Я обов'язково запитаю.

— Добре.

— Ліліт?

— Так? 

— Ми тебе не кинемо. — повертається до мене. — Я серйозно. Ти не сама. 

Прикушую губи, щоб стримати сльози.

— Я хочу тільки одного: врятуйте Деймона, і потурбуйтеся про маму та Лейлу.

— Лейла — твоя сестра? 

— Так. 

— Хвора. — не запитує, уточнює.

— Так.

— Вони не будуть голодні, без грошей чи лікування, — обіцяє Еван. 

Не встигаю відчути полегшення. Взагалі емоції зараз притлумилися, їх надто багато, щоб могла впоратися хоча б з частиною, тож я удаю немов їх не існує. З відділку чути звуки обурення. Потім щось на кшталт бійки. До нас приводять Деймона. Темно-сині очі світяться божевільною люттю. Губи міцно стиснуті. Блідий. Розлючений. Таким я його ніколи не бачила. Взагалі. Виривається з рук двох полісменів й підлітає до моєї камери. На зап'ястках наручники:

— Ліліт!

Тягнуся рукою, просуваю через решітку й торкаюся улюбленого обличчя. Ми вчинили жахливе, тепер заплатимо. 

— Все добре, — змушую себе усміхатися. 

— Що? — гиркає він.

Полісмени намагаються дістатися до Поузі, але Еван не пускає. Друг дає нам поговорити хоч хвилинку. 

— Я кохаю тебе. Дуже кохаю. Я… ти — моє все, Деймон, — промовляю тихо, лише для нього.

— Не кажи цього. Не тут. Зізнайся потім, коли…

— Коли? — перебиваю. — Ми пройдемо це, так? Гідно. Ти пообіцяй, що не робитимеш дурниць. Присягнися! 

— Ліліт!

— Будь ласка!

— Я… гаразд! 

— Чудово. Деймон, — притуляюся ближче. — Ерік живий. 

— Якого? — гарчить. — Лайно, Ліліт! 

— Нічого. 

— Не нічого. Ми вийдемо. — гаряче каже. Його таки відтягують, Еван не всесильний. — Кохаю тебе, моя крихітка. Моя демониця. 

Поузі ведуть далі, моє серце розривається, тож йду у куток. Еван крокує за полісменами, але йому більше не дозволяють бути тут. Між моєю камерою та камерою колишнього власника “Тріо” надто велика відстань, ми не зможемо говорити. Він у кінці десь, я на початку. Флінн залишається зі мною ще на кілька хвилин, а потім йде. Тоді стає тихо. Дуже тихо. Не чую звуків відділку. Не чую голосів чи цокання годинника. Є лише я, паніка й страх за Поузі. 

Мабуть, хтось сказав би, що я дуже алогічна людина, а мені вже давно двадцять два, вже скоро стану на рік старшою, тож мала б турбуватися про себе, маму та Лейлу. Так  і було, коли прийшла працювати тінню. Моя мета була проста — заробити достатньо коштів, аби забезпечити сім'ю, врятувати сестру, не дати мамі й далі жити у бідності. Потім мене поранили, Деймон поїхав показати нападнику, що він захищає своє, навіть те, що ненавидить. Бо ж він таки ненавидів мене, і я — його. Певно, в ту ніч все почало змінюватися… коли зашивала лівий бік Деймона. Тепер там кривий шрам завдяки моїм кривим рукам. Наразі цінності не змінилися. Просто ще одна додалася — не дати зраненому Деймону Поузі втратити себе остаточно. Він вважає, що несе відповідальність за мене, забувши, що я теж несу відповідальність за нього. Подобається йому чи ні. Це ж я, а коли я когось слухала? 

***

Перша ніч у камері жахлива. Вранці вмиваюся у рукомийнику, який безпосередньо у камері. Туалету тут немає, тож тільки планую покликати когось, як переді мною виростає поліцейський. Відмикає камеру й веде кудись. Запитую його, та той мовчить. У висновку вштовхує у схожу кімнату, де була вчора, тільки ця без скла за яким можуть спостерігати інші люди. Тут на мене очікує Грег Доун. Сьогодні він виглядає так само як вчора. Бридкий тип. 

— Як ніч? — запитує удавано турботливо.

Ігнорую його. Складаю руки на грудях, спираюся на спинку незручного стільця. Дивлюся в очі з очікуванням. Не просто ж так покликав сюди. 

— Ти дуже позитивна дівчина, Ліліт Крейвен, — промовляє. — Що ж, в Еріка Дорана є пропозиція. 

Вигинаю запитально брови. Отже, справді живий, покидьок? Не здох у водах океану! Облизую губи. Ненависть бурлить в мені, от тільки випустити її не здатна. 

— Ти не проходитимеш по справі як співучасниця замаху на вбивство. 

— Справді? — уїдливо відрізаю. — Навіщо ж Еріку пропонувати подібне мені? Почувається винним? — сичу. 

— Чому він має почуватися винним? 

Мені нічого втрачати. Ми й так у лайні.

— Він зґвалтував мене. Не на яхті Поузі, на іншій. Увірвався вночі й зробив все, щоб завдати болю Поузі, тому що вирішив, що я — його дівчина. 

— У тебе є докази? — спокійно реагує.

— Ні. Я не зверталася у поліцію, хто мені повірив би? — гірко хмикаю.

— У лікарню можливо? 

— Ні. 

— Тоді у тебе нічого немає. 

— Які умови? — в голові з'являється план. Можливо, якщо у мене зараз нічого немає, то можна це створити? 

— Така ділова хватка… — цокає язиком. — Сімейству Поузі варто взяти тебе на роботу у “Тріо”, якщо воно переживе це. — Грег спирається на стіл. — Дай покази проти Поузі. Не у вбивстві, а як помічниця. З довіреного джерела я знаю, що ти оформлена на роботу як його помічниця. Розкажи про його характер. Про складнощі. У мене є вже є характеристики минулих працівниць. Твоя не потопить його, але додасть проблем та років.