Глава 23

Будинок Леонарда зустрічає смачними ароматами з кухні. І моїм Деймоном, який стоїть на порозі, а на нозі спеціальний браслет. Кидаюся в обійми начхавши на всіх. Поузі усміхається фірмовою усмішкою, демонструє ямочки, й підхоплює на руки. Гарячі долоні на спині зігрівають, аромат шоколаду не знищила навіть поліція й небезпека над головою. Він заривається пальцями у волосся, тріпоче їх, й бурмотить на вухо щось нерозбірливе. Тоді знаходжу губами його губи, з насолодою цілую, знову ж таки начхавши на глядачів. Цілую довго, до втрати зв'язку  з реальністю, до знайомого землетрусу у тілі, до тремтіння, до вибухів серця. Мій Деймон. Мій засранець, який вліз у моє життя й у полон захопив. Моє все. 

— Кхм, — голос Евана дратує. 

Деймон ставить на ноги, заривається пальцями у волосся, притуляється чолом до чола й шепоче:

— Я теж скучив, крихітка Ліліт.

— Бовдур, — фиркаю.

— Скажи ще раз.

— Ні. 

— Обожнюю твій голос, — дражнить.

— Твій Еван схожий на тебе, — у відповідь кажу. В моїх очах дияволятка, — такий же дурень.

Деймон регоче. Лише тоді я все ж встаю поруч, даючи змогу привітатися з другом. Вони обіймаються, кажуть одне одному щось на вухо. Наразі це двоє дорослих чоловіків, та я раптом бачу їх у часи коледжу, коли вони були юні, недосвідчені, зранені, але разом. Втручається місис Шейні, вона радо обіймає Евана, а тоді запрошує усіх на вечерю. 

Широка, просто неймовірно велика вітальня від якої віє тільки розкішшю у найкращому значенні, вражає. Одразу почуваюся просто Ліліт, яка росла у найгіршому районі міста. Сівши за стіл поруч з Деймоном по праву руку, — Еван зайняв сторону ліворуч, — дивлюся на вікно. Сніг падає й падає, перетворюючи мить тут і зараз у щось красиве та важливе. Ніби…Різдво у колі сім'ї. 

З насолодою слухаю, поки триває вечеря, перепалку Евана й Деймона, розповіді Евана про країну у центрі Європи яка бореться проти загарбників. Дивуюся, що у наш час війни досі тривають, наче люди не здатні осягнути, що війна несе тільки біль, і нічого іншого. Потім слідкую за сперечаннями вже трьох чоловіків й смакую з місис Шейні курячий пиріг. Смішно, бо ми ніби святкуємо халепу з Деймоном. Але водночас цінно, бо ця вечеря дарує надію. Мабуть, в цьому й сенс сім'ї — дарувати надію. Хіба не це робила я сама для мами та Лейли?  

Пізніше всі перебираються у вітальню. До нас приєднуються адвокати, Леона Мартель й Колін Вейн у компанії, наскільки розумію батька Евана — Коліна Флінна. Вони тільки прилетіли.  Від такої кількості людей у мене крутиться голова. Всі говорять про все одночасно. Дивуюся, що до мене всі ставляться добре. Леона навіть відводить до вікна й вітає, що Деймон обрав мене, нагадує, що знала про подібне завершення, бо це ж її хлопчик Деймон. Не рідний онук, але улюблений засранець. Частина сім'ї “Тріо”. 

Потім я розмовляю з адвокатами. Вони тонко натякають, що Леонард повідомив про моє прохання, тож працюють і з цим, але загалом шукають рішення, аби в разі знаходження тіла Еріка, не дати сісти нам обом з Поузі. Втім, поки триває слідство, є шанс надіятися на краще.

Ближче до пізнього вечора я знайомлюся ближче з Коліном Вейном. Він грає для усіх на гітарі пісні, які одразу впізнаю. Я чула їх неодноразово, але не знала, що вони його авторства й виконання. Ще пізніше, батьки Евана, Деймона та Коліна, залишають нас у вітальні, а самі йдуть в інше крило будинку, даючи змогу побути друзям разом. 

Оглядаю кожного з “Тріо”. Кожний красивий по-своєму. Кожний гарячий й викликає тремтіння колінок. Звісно, ніхто не може перевершити для мене Деймона, адже ніхто з інших не викликає внутрішній землетрус й радість, що мої безнадійні сподівання таки стали реальністю — Деймон кохає мене. Ми не говорили про це, та й немає потреби, після подій на яхті, після того, що зробив Деймон заради й мене, і під якою загрозою живе зараз, я й так знаю, що він віддасть все заради мене. Шкода, що не хоче дозволити й мені вчинити так само. Втім, хіба я планую його слухати? Пф, та й коли я його слухала? 

Хлопці обговорюють останні події у своєму житті. Кожний ділиться злетами та падіннями. Я слухаю у пів вуха насолоджуючись ароматом Поузі звернувшись у калачик в його обіймах на дивані. Теплі руки обіймають за плечі, не припиняють водити по шкірі, від чого постійно гублюся між реальністю й мріями. Не знаю, що думають друзі Поузі, але мені чхати. Я планую використати усі можливості поки ми поруч. Буквально усі.

— Ліліт, — Колін звертається до мене.  Його голос м'який, привітний, він не схожий своїх друзів. — Розкажи як ти пережила всіх інших? 

Всміхаюся. Розумію, що цікавиться яким чином мені вдалося бути тінню довше, ніж іншим. Еван оглядає нас з Поузі, сам же Деймон завзято хмикає.

— Вона кидала у мене мою тростину. — чую усмішку у голосі. 

— Один раз, і ти дістав мене, — бурчу.

— Це цікаво, — сміється Колін.

— А він викинув мої парфуми, відправив на побачення, а потім зіпсував троянди, — ображено буркаю.

— О, — Еван цокає язиком. — Я думав я знущався, але ти… Деймон, парфуми? Відправив на побачення? 

— Я придбав нові. — миттю відрізає.

— А ще, — сідаю рівніше, в очі темно-сині дивлюся й цілую його у кінчик носа, — він поїхав захищати мене й отримав ножове поранення. Я зашивала його. 

Колін та Еван тепер стають серйозними. Їх обличчя та очі виказують хвилювання за друга. 

— Айзек, — раптом буркає Деймон. — Я ж роботу йому обіцяв.

— Він все розуміє, — кажу.

— Ні, він у скруті.

— Хто такий Айзек? — цікавить Флінн.

— Мій друг, — відказую я. — У нього проблеми.

— Не хочу здатися козлом, бо ніби в курсі ситуації, але ніхто нам не сказав, чому Деймон скинув Дорана з яхти в океан. — тон Евана напружений й обережний одночасно.

Поузі схиляється до мого вуха. Голос лунає зі звичним тембром, який властивий тільки йому одному, втім, він водночас теплий та рідний.