Глава 21

Будинок одного з власників “Тріо компані” вражає красою. Я, власне, й не особливо роздумувала над тим, який він, проте не очікувала такої розкоші. Двоповерховий, стильний, з темним дахом і панорамними вікнами. Двір відкритий, за ним видніється велика територія. Наразі все присипане снігом, та під ним видніється ще зеленуватий газон й декоративні рослини, які навіть у холод тішать.

Подякувавши водію та лікарю, крокую по доріжці, лишаючи після себе перші сліди. Стукаю у двері. Нерви напружені, страх виїдає мозок ложечкою. Панічні думки переслідують, в спину дихають кригою, і не зима винна. Я. Лише я. Адже, якщо Ерік Доран живий, то Деймон стане в'язнем у кращому випадку. Про гірший думати не хочу.

Мені відкриває мама Деймона — Шейн Поузі. Вона красива. Білосніжне волосся прикрашає витончене обличчя. Тіло струнке. Ця жінка суцільна ніжність та жіночність. 

— Ліліт? — ми з нею не мали нагоди близького спілкування, але звісно ж вона знає хто я така. — Ти сама?

Вона оглядає з ніг до голови. Мабуть, виглядаю жахливо, бо її очах відбивається жаль. 

— Заходь.

Швидко переступаю поріг.  Не встигаю навіть роздивитися широкий хол який зустрічає одразу, як поруч з Шейн виростає Леонард Поузі. І він розлючений. 

— Чому ти сама? — гарикає.

— Його забрала поліція, — швидко тараторю. — Ми потрапили в аварію.

Мама Деймона схлипує й затуляє рота рукою. Батько ж робить те, що тільки що робила Шейн — оглядає з ніг до голови. 

— Поранена? Десь болить? — турботи у голосі не чути, та й не потрібно. Все, що мене цікавить — Деймон і його порятунок. 

— Все нормально. 

— Тоді ходімо. Шейні, принеси Ліліт щось гаряче й сухий одяг. 

Слідую за ним. Кожного разу зустрічаючись з Леонардом я розумію причини чому Деймон такий. В ньому сила й вплив батька, а ще зверхність, холод й хто знає ще які стрижні. Зате в душі він явно в маму і її ніжність. Я погано знаю про минуле Деймона, та й, у них з татом завжди було все складно з багатьох причин і вини обох, але що я зрозуміла за час роботи на містера Поузі, — він захищатиме сина всіма можливими способами.

Кабінет чоловіка темний, стелажі з паперами та фігурками тиснуть на свідомість, важкі штори впускають сіре світло з двору, пахне терпким парфумом й шкірою. Сідаю у запропоноване крісло, Леонард навпроти.

— Ти розумієш, що відбувається? — питання чітке й пряме, у нього немає часу на ввічливості. Та й, ніколи Леонард Поузі не намагався здатися тим, ким не є. 

 — Чесно? Ні. Я знаю, що Деймона в розшук подали, а чому…

— Ім'я Еріка Дорана тобі відоме? 

Я затамовую подих. Не може бути, щоб він вижив. Він мав потонути.

— На жаль, так, — ледь чутно кажу.

Чоловік замовкає, коли дружина вносить тацю з їжею та одяг. Варто ж їй піти, він впивається у мене очима. Мої руки тремтять. Таке відчуття, що світ руйнується, а я не здатна ні на що. 

— Звідки? — сухо лунає.

— Він… на зустрічі, де ми були з Деймоном, на яхті, ще…

— Знаю коли, далі.

— Він зґвалтував мене. А Айла пізніше стала його нареченою. 

Леонард звужує погляд.

— Знаючи чия ти….він простягнув руки?

— Так.

— Щось ще? — напружено продовжує. Я мовчу, тож говорить він. — Ерік зник, востаннє його бачили на яхті мого сина. Інші всі тут, у місті, і половина з наших “друзів” каже, що Деймон поводився дивно, звинувачують у зникненні і ймовірному вбивстві Дорана. Решта ж на нашому боці. — вироком лунає.

Не знаю, що казати. Мене трусить від нервів, холоду й страху. Я боюся за Деймона. Боюся, що влади й сили “Тріо” не вистачить. Боюся, що через мене Поузі доведеться страждати ще більше, ніби мало йому шрамів на душі. Він просто захищав мене. Піклувався про власну тінь. Він не може бути покараним за це. 

— Ліліт? — чоловік в очі дивиться. — Ти його тінь. Твоя робота — тримати емоції Деймона у нормі. Були проблеми? 

— Ні, — сльози видають з головою. — Він страждав через Айлу, але в цілому все добре. Ми з ним стали друзями. Він познайомився з моєю сім'єю. Він пік кекси.

— Кекси? — вперше бачу в очах Леонарда спалах тепла. 

— Саме так, — кусаю губи. 

— Тоді може ти скажеш мені чому його підозрюють? Я знаю свого сина. Якщо він вважав тебе другом і знав про те, що скоїв Ерік…

Опускаю очі на тацю з канапками, точно такими як готував Деймон.

— Ви допоможете йому? — ледь чутно запитую.

— Звісно, він мій син.

— Я скажу правду якщо ви пообіцяєте захист Деймону, моїй сім'ї, і лікування Лейлі. 

— Наскільки мені відомо Деймон опікується її лікуванням.

З подивом дивлюся на чоловіка.

— Звідки ви….

— Я ж контролюю його рішення і частину коштів. Деймона заносить. У нас в минулому було багато проблем, в тому числі за моєї вини, та деякі події з друзями сім'ї змусили переглянути усе. Можеш не хвилюватися за власну сім'ю. Я зроблю все, що у моїх силах.

Глибоко вдихаю. Слова давлять зсередини, не хочу промовляти їх, але наразі, певно, тільки правда може врятувати Деймона.

— Ми зіштовхнули Еріка з яхти. 

— Деймон карав його за шкоду тобі? 

— Так.

Я швидко розповідаю, що саме і як ми зробили. Леонард уважно слухає. Варто закінчити дістає телефон й комусь дзвонить. Розмова у нього коротка, без конкретики, тож дивуюся, коли чую:

— Переодягайся. Їдемо до мого сина. Адвокат теж прямує туди. 

***

Відділ поліції гнітить. Нас зустрічають, проводять у якусь кімнатку, де вже сидить Деймон і, наскільки розумію з вигляду, адвокат сім'ї Поузі. З полегшенням видихаю помітивши, що в цілому Деймон тримається. Так, на вилицях синці, та й видно, що його добряче потріпала наша аварія, зате очі… в них світиться так багато усього, що боюся впасти прямо у його обійми. Втім, змушую себе сісти просто поруч. Одразу ж бачу наручники, якими сковані зап'ястя. Накриваю їх, поки Леонард і адвокат, котрі сидять навпроти, говорять тихо. Схиляюся до вуха й шепочу, перш ніж Поузі встигає щось сказати: