Глава 17

Кілька днів я відходжу від наруги, яку скоїв один з клятих багатіїв. Варто віддати Поузі належне, бо здебільшого саме він причина моїх усмішок, сміху, апетиту й відчуття, що я тепер не така брудна. Хлопець, яким опікуватися повинна я, опікується мною. Він тягне на прогулянку й шопінг, хоча погода жахлива. Потім везе до Лейли у лікарню, змушує лікарів напружитися й каже, що постійно тримає на контролі лікування сестри. Від розуміння його доброти моє серце крається. Пізніше ми їдемо до мами у гості, і Поузі вперше бачить мій нещасний дім, який тільки має таку назву, а насправді це чотири стіни з дахом, аби хоч трішки удати комфорт. Моя мама з подивом реагує на Деймона, але за пів години їх спілкування, розумію, що він підкорив місис Крейвен своїми жартами, усмішками й спробами приготувати з нею тістечка. Звісно, ідея провалилася, бо  кухар з власника “Тріо компані” такий собі і його можливості наразі ідеальні у приготуванні канапок, та я не можу відчувати захвату від спроби.

Ще через декілька днів Поузі влаштовує нам ніч кіно з проєктором. Він замовив їжі на цілу компанію, але все для нас двох. Ми сміємося, жартуємо, дивимося комедії, а потім граємо у приставку. 

Так минають тижні. Я навіть не одразу розумію як за ці дні звикаю до присутності у житті усміхненого Деймона, який став частиною мого світу буквально, адже знайомий не лише з мамою та сестрою, а й Айзеком. Здається, щось у світі зламалося, бо складно повірити в те, що спостерігаю щодня. Мені дико від турботливості хлопця. Дико, що він намагається спекти мені кекс. Дико, що розтирає постійно холодні кінцівки, а потім завалює подарунками, один з яких я відмовляюся приймати — дім в одному з дорогих районів міста. Не в Едемі, але неподалік. Він ображається, постійно намагається впхати ключі та документи оформлені на моє ім'я, та все одно я віддаю все назад. Не можу і все. Це занадто. Я не вважаю себе вартою аж таких подарунків. 

Одного разу ми сваримося через це. Як завжди, гаряче, з летючими тарілками, бо кричати на Деймона й не жбурнути у нього щось, неможливо. Поузі тоді саркастично кидає, що могла б цього разу теж використати його палицю, та я просто тікаю у свою спальню й замикаюся. Ну, принаймні пробую, бо насправді його не зупинити. Мої двері знову потрібно замінити, адже ці вибиті так, що на петлі назад не поставиш. Лише після спалаху гніву через який може постраждати у квартирі щось ще, я все-таки приймаю подарунок. Потім частину ночі реву в його обіймах, поки Деймон заспокійливо гладить по спині й бурчить, що не розуміє нас, жінок. 

Коли падає перший сніг ми їдемо на яхту. Зізнатися, не впевнена, що у таку погоду варто виходити в океан, але Поузі невмолимий. Він жадає помсти не менше за мене, тож чхати на погоду. План дій простий, я на яхту сідаю непомітно, а от він зустрічає гостей й буде грати у сплановану гру на нижній палубі. Я трішки нервую. Сьогодні, як ніколи, осіння ніч знову вривається у свідомість й лякає фантомним болем. Я навчилася з ним жити завдяки Поузі, навчилася не зважати, заміняти страхи його сміхом, запахом, нашими суперечками. До цієї миті. Тепер не існує нічого. Лише помста. Бажання завдати болю тому, хто завдав мені. Мабуть, це робить мене схожою на Деймона. Мабуть, саме з цих причин я досі його тінь, котра не лікується у лікарні, бо ми з ним удвох хворі. 

Деймон напише коли потрібно буде підійти на нижню палубу. Зараз я у каюті. На щастя яхта належить Деймону, тож почуваюся максимально спокійно. Закутана у теплий светр, в джинсах та черевиках на шнурівці, сиджу на ліжку схрестивши ноги. Я в очікуванні. Серце, на диво, спокійне. Нутрощі скрутило від передчуття, але в іншому я готова до помсти. Я жадаю її. Я мрію про неї. Біль від наруги над тілом проходиться мілким тремтінням, це все, що дозволяю власному організму відчувати. В іншому я зіткана з нервових закінчень, які своєю чергою вичікують на жертву. 

Сьогодні я хижак. Сьогодні я така ж крижана, безпринципна, безжальна, як Деймон Поузі. 

Смс дзенькає. Спокійно встаю й прямую на нижню палубу. Деймон не збрехав, до мене спиною сидить десятеро чоловіків. Рівно стільки їх було на минулій зустрічі. Всі вони у чорних піджаках, як і належить багатим покидькам. Їх очі зав'язані чорними пов'язками. Навколо дим в'ється чорним кольором. Не знаю чи то Поузі антуражем брехав їм, чи просто чиясь вигадка. Перед ними стоїть дівчина, котра надто м'яким, надто пестливим голосом розповідає, що чекає на них далі. Чоловіки у передчутті, їх увага, слух — все прикуте до голосу незнайомки.

Вона не реагує на мене. Вона зосереджена на гостях Деймона. З її уст злітають питання, а я навіть не чую які, бо вони спрямовані до кожного з виродків. Чоловіки по черзі відповідають. Тоді дівчина змушує їх сміятися. Я прислухаюся. 

Дивно стояти поруч з Деймоном в цю мить. Наші тіла торкаються одне одного. Зараз хлопець нагадує справжнього диявола. У чорній футболці та чорних джинсах, на обличчі суцільна крига, темно-сині очі дивляться прямо. Його поза спокійна, попри те, що ноги на ширині плечей, руки заведені за спину.  Сьогодні я б швидше назвала Деймона солдатом, аніж пихатим багатієм. 

Коли дівчина змушує чоловіків по черзі дати ще відповіді на якісь хтиві питання, Деймон запитально дивиться на мене. Очікує чи впізнала покидька. Я киваю. Вказую пальцем на чоловіка, який сидить третім з лівого кінця. Тоді Деймон очима вказує дівчині на щось й вона по одному виводить інших гостей яхти кудись на другий бік, щоб ніхто ненароком не натрапив на нас під час вендети. Залишаємося ми втрьох. Я вражена терплячістю людини, яка повинна точно зважувати ризики після скоєного, — ми не були впевнені, що всі приймуть запрошення Деймона, — бо він спокійно чекає на дівчину. Врешті, вона з'являється й веде його на верхню палубу, під крижаний вітер. Ми слідом. Тоді дівчина саджає чоловіка на стільчик, знову спиною до мене й Поузі, а на його питання чи бажає його заморозити, відказує, що зараз вони удвох зігріються. Вона прив'язує брудні руки за спиною до стільця і залишає нас самих.