Глава 15

Вночі прокидаюся від шуму. Сну вже немає. Розуміючи, що розваги багатіїв явно перетнули межу, яку краще таким, як я, не бачити, вирішую зостатися у ліжку. Минає хвилин тридцять, можливо більше, складно сказати, коли ти у владі темряви й почуваєшся дещо розгубленою у чужому ліжку десь в океані. Раптом чую як мої двері у каюту відмикаються. Напружуюся, спираюся на лікті й уважно слідкую за входом. На порозі застигає людина, явно чоловік, якщо вірити світлу з коридору, що кидає тіні на статуру. Мабуть, у каютах вимкнули автоматичне увімкнення світла, інакше воно б мало вже увімкнутися. 

— Якщо ти вважаєш, що я пущу тебе спати тут, дарма прийшов. І як ти відімкнув двері, я точно пам'ятаю, що замкнула їх! — відрізаю грубо.

Невже Деймон і справді гадає, що я дозволю нам спати на одному ліжку? Скільки ж він випив? Ми не можемо цього допустити. Та ситуація, коли його поранили, була іншою. Проживання під одним дахом теж геть інше. Я не хочу грати у його жорстокі ігри. Не хочу, бо надто болісно вони закінчуються для мого серця. 

Втім, Деймон не слухає мене, та й коли було навпаки? Він заходить у каюту, замикає за собою двері, чую як клацає замок. Крок за кроком йде до ліжка. Вже сідаю, хапаю подушку, готова надавати по його красивій пиці нею, але в останню мить вирішую, що краще жбурну її в голову Поузі. Він точно п'яний, отже тіло не слухняне, може це його вимкне до ранку? 

Роблю як задумала. Кидаю подушку в Деймона. На мій подив він її ловить й відкидає вбік. Лунає сміх, хриплий, грудний, і…чужий. Це не голос Деймона. Його сміх я б впізнала всюди, але цей… чую його вперше. Страх лещатами стискає все тіло. Обережно тягнуся за ще однією подушкою й налякано запитую:

— Хто це? 

— Мій сміх видав мене? — чоловічий голос видається старшим, втім, все одно не впізнаю його.

— Що вам потрібно? — трішки відповзаю до узголів'я ліжка так і прикриваючись подушкою, наче вона врятує.

— Колись Деймон переспав з моєю молодою дружиною. Хочу спробувати його дівчисько на смак. 

— Я не його дівчисько, — ледь чутно видихаю. — Ми не зустрічаємося.

— Будеш дурити? Маленька, я завжди знаю як дивиться чоловік на дівку, яку хоче. Деймон не просто бажає тебе, він згорає від голоду, який ти провокуєш. Він готовий цілувати тебе всюди. Готовий торкатися тебе всюди. Готовий перетворити тебе на богиню.

— Яка дурня, — гірко хмикаю. — Ви помиляєтеся. Нічого з цього Деймон не відчуває до мене. — хриплю, від страху голос сідає.

Окрім того, що я кажу правду, я маю і збрехати. Інакше… цей чоловік так просто не піде. Якщо він бажає помсти Поузі, то має точно зрозуміти, що я для хлопця ніхто й ніщо.

— Повір мені, я точно знаю, що бачив. Він надто опікає тебе, як для тієї, до кого нічого не відчуває. 

Хитаю головою. Обережно сповзаю з ліжка, але чоловік бачить, що роблю. У каюті нехай і темно, проте обриси тіл все одно видно. Він обходить, встає так, що я опиняюся у пастці, в яку втрапила сама, між стіною та ліжком. 

— Не потрібно…. Чого ви бажаєте? — тремтячим голосом.

— Вже пояснив.

Він робить ще крок. До власного жаху бачу, що чоловік у масці. Навмисно, аби не впізнала його. Ледь втримуюся на ногах, відраховую секунди й намагаюся вигадати як врятуватися. Судячи із гучної музики за дверима каюти, навряд хтось почує мій крик. Двері він замкнув, ключ десь у кишені, а мій…він десь на приліжковій тумбі. Мені потрібно дістатися ключа, усього-на-всього. Це легко. Я впораюся. Я мушу впоратися. 

Не встигаю зреагувати. Чоловік кидається на мене й жбурляє на ліжко. Його руки торкаються оголеного тіла, бо я лише у спідньому. Ніхто ж не попередив, що ми тут ночуватимемо. Кричу, все одно кричу, бо мозок інстинктивно намагається подати сигнал тривоги хоч кудись. Чоловік щось бурчить, притискає до ковдри, а потім починає лізти поміж стегон. Я намагаюся залізти у його кишеню. Він зле сміється, дістає ключ і я чую як той летить кудись у стіну.

— Після закінчення я дам тобі ключ, — солодко шепоче на вухо, а потім прикушує його.

Кричу ще раз. Паніка притлумлює розум. Зараз свідомість повністю зайнята спробами не дати цьому виродку зробити те за чим прийшов. Відбиваюся з усіх сил, пручаюся, навіть кусаюся, тільки він сильніший. Між мною та тумбою, на якій рятівний ключ, надто велика відстань. Я не дістаю. Не встигаю… Чоловік перевертає на живіт, заламує руки за спиною й робить те, за чим прийшов. Я ридаю, благаю не чіпати, благаю зупинитися, обіцяю йому усе, буквально усе, тільки б зупинився. Та він невмолимий. Він не зупиняється. Навпаки, стає ще жорстокішим, завдає ще більше болю, однією рукою тримає зап'ястя, змушуючи плечі горіти, а іншою тягне за волосся. Й робить найжахливіше, що може зробити чоловік із жінкою. Робить довго, методично, завдаючи шкоди. І я замовкаю. Лягаю обличчям на ковдру, заплющую очі й захлинаюся риданнями. Сльози котяться й котяться, тільки вони ніяк не допомагають, не рятують. І ніхто не рятує. Ніхто й не врятує. Я втратила шанс дістати порятунок на іншому боці кімнати, а тепер у мені просто немає сил. Він зламав спротив, знерухомив, й забрав останні краплі гідності. 

Нарешті виродок встає. Кидає на спину папірці, розумію, що це швидше за все гроші. Потім кидає маску на мене. Немов мало приниження, мало болю… Але я не дивлюся, хто він, я не здатна рухатися, не те що думати про майбутню помсту. Просто схлипую й благаю світ, щоб він пішов дав спокій. 

— Передаси Деймону привіт, — дряпає словами по свідомості. 

Чоловік знаходить ключ на підлозі підсвітивши телефоном, відмикає двері, а потім замикає їх зі сторони коридору. Я залишаюся сама у повній темряві. Не знаю скільки лежу у тій позі в якій залишив. Не знаю як багато годин минає. А може вже світанок десь жевріє за горизонтом? Байдуже. Болить усе. Зіпсоване усе. Я не була невинною, і лише раз мала фізичні стосунки, більше ні, і то було за згодою з Айзеком, бо ми з ним удвох хотіли дізнатися, що таке близькість.  Втім, бажання пізнати дещо більше ніколи не означало, що я хотіла бути зіпсованою виродком з багатого району з купою грошей на рахунках.