Глава 12

Ніхто не проти, коли жінка відводить мене з залу, у якому й відбулося знайомство, у досить вільний простір коридорів. Вона крокує повільно розповідаючи про картини на стінах, втім, ми двоє розуміємо, що картини нікого не цікавлять. Виходимо на двір, минаємо фонтани та занурюємося і міні сад з декоративними деревами всипаними квітами. Пізно для них, та я не цікавлюся яким чином вони всипані рожевими пелюстками. 

— Отже, ти помічниця нашого любого Деймона, — нарешті дістається суті розмови. І причини. 

— Я. — спокійно кажу.

Леона Мартель зупиняється поруч з лавочкою захованою поміж дерев, сідає й запрошує мене. Не дуже хочеться, та й прохолодно у сукні, але я корюся. 

— Ти знаєш історію створення “Тріо компані”? — запитує.

— Якщо коротко, то ви її заснували. Ви мати Коліна Флінна, батька Евана, а Еван найкращий друг Деймона. Але всі ваші сім'ї дружать, ви фактично родина. Все спільне. Наразі бізнес належить тільки Деймону, Колін Вейн, — ще один з вашого тріо, —  та Еван Флінн — відмовилися. Леонард Поузі та Колін Флінн допомагають Деймону, мають частину, Вейни наче теж. Втім, Деймон Поузі має головну роль у всьому. 

Жінка повільно посміхається. Вона цікава, попри зморшки та зблідлі очі, я бачу, що Леона Мартель легко кого завгодно запхає за пояс. 

— Хто ж тобі все повідав? 

— Леонард Поузі, коли наймав. Це, швидше, відомості для розуміння яка відповідальність на мені та його синові. 

— Хм, — протягує. — І ти розумієш? 

— Я? Моя робота полягає у тому, щоб Деймон тримав себе в руках і не кидався на людей. Я піклуюся про його моральний та фізичний стан. Я — іграшка в його руках, щоб він мав куди спрямувати енергію. Я — його тінь, котра завжди поруч, щоб не дати статися чомусь поганому і вплинути на репутацію. 

— Судячи з останніх двох місяців тиші у жовтій пресі ти справляєшся чудово, Ліліт. 

— Мабуть, — стенаю плечима. 

— Він розповідав щось про мого онука ще? 

— Що він має Лілі, чудово і прекрасну українку. Вона його дівчина, чи якось так. Вони разом пройшли пекло. 

— І Деймон не демонструє, що бажає кинути все та полетіти до нього? 

— Ні. Його цікавить Айла, — вимовляю роздратовано. Дарма, Леона одразу бачить те, що намагаюся приховати. 

— Ммм, Ліліт, чому така реакція на Айлу? 

Відводжу погляд від жінки, удавано зацікавлено розглядаю дерева навпроти. Тиша не тисне, як не дивно. Мартель терпляче очікує відповіді, поки я намагаюся вигадати як не здати себе повністю. 

— Вона кличе його, — вирішую поділитися спостереженням, врешті, вони близькі, це очевидно і їм, я сподіваюся, — і він біжить. Ніби зачарований. 

— Твоя правда. 

— Вона не варта його.

Повертаюся до мовчазної Леони. Очікувала відповіді, а жінка нічого не каже. Наштовхуюся на погляд повний чогось такого, чого не пояснити. 

— Не варта. — врешті каже. — А хто ж, на твою думку, вартий Деймона? 

— Якщо ви гадаєте, що натякаю на себе, то помиляєтеся. — хмикаю, втім, гіркоти не приховати. — Просто хочу, щоб він був щасливим. Він хороша людина.

— Я знаю. Деймон видається небезпечним, та насправді за натурою страшного покидька ховається хлопчик, який завжди страждав від морального тиску батька. Знаєш, хто його врешті врятує? 

— Хто ж? 

— Ти, Ліліт. 

— Чому так вважаєте? 

— Ти закохана у нього, отже, будеш боротися за нашого хлопчика. 

— Як чудово та прекрасно, — буркаю.

— Ні, з Деймоном завжди складно й драматично. Гадаю, саме ти впораєшся. Я бачу у тобі те ж, що спостерігаю у ньому. 

— А як же теорія про протилежності? 

Леона сміється. Сміх щирий, як не дивно.

— Моя люба Ліліт, ніхто протилежний Деймону, не витримає його. Не хочу лякати, але його попередні помічниці…

— Я знаю, — перебиваю. — Він казав.

— Справді? Бачиш,  ти досі тут.

— Моя сестра помирає. Я тут, бо мені потрібні гроші. Більше ніхто не заплатить стільки.

— Одне не виключає інше, дівчинко. Ти терпиш Деймона не за гроші, я точно знаю. — вона встає й торкається мого плеча. — Якщо тобі потрібна буде допомога, просто знайди мене. Я не відмовлю навіть у прихованні тіла.

Звужую погляд. Нічого собі “Тріо”. 

— А якщо цим тіло буде ваш чудовий Деймон? 

— Тоді, це стане нашою таємницею. 

Леона Мартель залишає мене. Не встигаю видихнути, а їй на зміну приходить сам, його величність, Деймон. Встає навпроти сховавши руки у кишені й оглядає так, ніби спіймав рибку на гачок.

— Бабуся Евана сказала де я? — вирішую припинити слухати тишу й гомін голосів у віддалені.

— Якраз шукав тебе. Що вона хотіла? — тон Деймона байдужий, але мене не проведеш, йому цікава наша розмова.

— Сказала, — хитро всміхаюся, — що допоможе сховати твій труп, якщо я випадково вб'ю тебе. 

— Слово у слово? — уточнює.

— Вірно.

Деякий час Поузі мовчки дивиться на мене, тоді сідає поруч й витягує довгі ноги на бруківку. Відчуваю погляд темних очей на собі, надто прискіпливих очей. 

— Я таки хочу побачити, як ти це робиш.

— Що саме? — розгублююся.

— Вбиваєш мене. 

— Гадаєш, не змогла б? 

Деймон насмішкувато хмикає.

— Поки ти не здатна навіть вбити власну гордість, щоб сказати про холод. Ти уся тремтиш.

Вигинаю брови, але не встигаю ніяк зреагувати, адже на плечі лягає сорочка Поузі. Він сам же до пояса оголений. На осінньому холоді. У мене просто відбирає мову. 

— Здурів? — намагаюся тільки на його обличчя дивитися.

— Як багато докорів потім буду слухати, якщо ми так зайдемо до усіх в дім? — запитує.

— Думаю, багато. 

— Тоді мені підходить. Я не можу, щоб моя тінь замерзла й захворіла. Ти потрібна мені.

Знав би він, що відбувається зі мною після цих слів. Знав би, як я справді на них реагую, серцем, а не виразом обличчя, він би мовчав. Щось в мені рветься від болю, бо все просто, він каже це не тому, що я справді потрібна. Причини інші. Повні егоїзму та решти лайна. Ніяк не того, чого бажаю я.