Глава 10

Наступні тижні минають між Айлою та Лейлою. Я граю роль для ревнощів кореянки, а Деймон в цей час влаштовує мою сестру в одну з клінік, котрі вважаються найдорожчими та найкращими. Лікарі не запевнюють мене, коли ми приїжджаємо після усіх потрібних аналізів, що врятують сестру. Навпаки, прогнози невтішні, але вперто кажуть, що зі смертю будуть воювати. Лейла не хотіла у лікарню, мама почала ставити безліч питань, та все це нічого у порівнянні з тим, що я все одно сподіваюся. Заради Лейли готова бути вічність між Айлою та Деймоно м'ячиком для пінгпонгу. Заради Лейли я готова буквально на все. 

***

Однієї ночі, коли за вікном штормове попередження, а осінній вітер жбурляє дощ у вікно, я не сплю. Внутрішня тривога й потік думок не дають спокійно дати організму відпочити. Деймона немає, вони з кореянкою на відпочинку вже кілька днів, і я вдячна за змогу хоч трохи забути про цю парочку. Вони такі солодкі, такі активні та щасливі, що я більше не здатна бачити їх обох. 

Вирішую, що відсутність людей у квартирі, привід пройтися нею. Все одно не спиться. Спершу заварюю кави, всідаюся у вітальні у крісло й просто споглядаю у вікно. Мерехтіння нічного міста викликає бажання жити, не існувати. Але, що таке життя? У всіх по-різному. У всіх різні ситуації. Мабуть, мені варто бути вдячною за те, що маю, проте, так несправедливо, що в одних усе, а в інших нічого. Невже не буває якогось балансу? 

Звук відімкнення дверей миттю проганяє філософські роздуми. Відставляю чашку й сідаю у кріслі глибше, аби мене не було видно. Очікую побачити парочку в обіймах, та заходить один лише Деймон. І він шалено розлютований, а ще п'яний, видно по рухах тіла. Ну все, прощавай спокій… 

Він знімає взуття, потім кофту з капюшоном. Залишається в одних джинсах. Затамовую подих. Нагадую, що він зайнятий, а я йому не цікавою ніколи не стану, втім, це не заважає тілу реагувати на хлопця. 

— Тебе видно, — бурмотить він. — У вікні твоє тіло відбивається.

Розумію, що до мене. Закочую роздратовано очі, сховатися не вдалося. 

— Не хотіла тебе турбувати.

Поузі плентається до мене. Сідає на підлогу поруч з кріслом, спирається на величезне в підлогу вікно й опускає голову.

— Розійшлися? 

— Так. 

— Хочеш поговорити? 

— Ні.

— Випити?

— Ні.

— Вбити когось? 

— Ні. 

— Тоді помовчимо. — кажу мирно.

Деякий час ми дійсно сидимо у тиші, аж поки хлопець не підіймає на мене погляд. Схиляє голову на бік й дивиться так, немов бачить вперше. 

— Ти така різна. 

Хмикаю.

— Справді? 

— Як я, — додає. Він явно не чує моїх слів. 

— Як ти, — погоджуюся. 

Деймон підсувається. Так несподівано, у мене подих перехоплює. Кладе руки на мої зігнуті ноги й спирається на них підборіддям. В очі дивиться. Затамовую подих. У відповідь його розглядаю. 

— Гадаєш, мене можна кохати? — запитує він.

— Всіх можна кохати, — тихо відповідаю.

— Навіть мене? 

М'яко кажу:

— Особливо тебе, Деймон.

— Хто може кохати по-справжньому такого, як я? 

Всміхаюся з гіркотою. Це питання я ставила собі тисячу разів. Жодного разу відповідь так і не прийшла, а згодом, я припинила цікавитися. 

— Це твоє питання чи Айли? 

Він відмахується. Отже, вона причина. Втім, хто б сумнівався? 

— Ніхто, — відповідає за мене. — Я не вартий любові. Я приношу проблеми. Я їх створюю. Лілі казала мені, що це не так. Еван казав, що я знайду свою Лілі, але…

— Хто такі Лілі та Еван? 

— Еван Флінн та його дружина, Лілі Мрія. Українка. — пояснює. Він ніколи не ділиться власним життям. Не ставлю інших питань боячись налякати. — Вони пройшли пекло, — продовжує. — Вона ніколи не мала б йому пробачити, та він… Еван зробив неможливе заради неї. І вона робила усе заради нього. І робить, якби складно не було. 

— Еван правий, — моя рука сама тягнеться до волосся Деймона. Не певна, що дозволить, та ризикую. Запускаю пальці у чорне волосся. Воно таке м'яке, таке, яким уявляла, і навіть краще на дотик. — Ти знайдеш свою Лілі. Або вже знайшов, просто ви ще не знайшли той, саме ваш шлях. — Я маю на увазі Айлу. Вони так багато разів розходилися, можливо саме через те, що їх шляхи різні? Тільки не кажу це.

— Якби я міг повернутися в минуле, Ліліт, — тихо й хрипло каже, — я б усе змінив. 

— Що саме? — пошепки.

— В першу чергу я б не поїхав з Айлою у ту ніч, коли була гроза, багато років тому. Ми б не потрапили в аварію. Я б не втратив можливість грати футбол. Вона б не постраждала через мене…

— Гадаю, — мої пальці ще у його волоссі, не можу припинити, не можу зупинитися, мені шалено нестерпно хочеться торкатися його. — Нічого б інакше не було, бо це твій шлях. Ти маєш винести урок з усього, що сталося. Маєш зрозуміти, що життя щось забирає, але обов'язково щось дає… Просто, варто бачити це.

— Наприклад? 

— Моя сестра смертельно хвора, — продовжую пошепки, — але вона бореться. Вона бореться довше, ніж їй призначено, ймовірно, тому що бажає бути зі мною. А я борюся за неї. У нас є ми з нею, хоч більше немає нічого. Це те, що дає життя нам обом — її. Вона…з нею поруч я щаслива. 

— Тобто, варто обирати тих, з ким ти щасливий? Шукати їх? 

— Мабуть, — стенаю плечима.

Деймон глибоко вдихає і шумно видихає. 

— З усього світу мене розумієш ти, Еван та Лілі. З ними я щасливий. А ти… 

— А я твоя тінь, — не даю йому закінчити. — Завжди поруч. Завжди позаду. Завжди… — замовкаю.

— Буває, що й тіні йдуть.

— Все може піти.

— І ти підеш.

— Можливо. Все залежить від тебе. 

Мене трусити починає. Наша розмова небезпечна. Для мене у першу чергу, бо Деймона про неї навіть не пам'ятатиме. 

— Від мене… — повторює. — Тоді я не хочу, щоб ти йшла, Ліліт. 

Всміхаюся. Поузі не бачить, що завдає болю. Та й, я не хочу, щоб бачив.