Глава 9

На ранок я зриваюся зі страхом, що проспала. Глянувши на телефон, розумію, що не дарма хвилююся, справді проспала. Швидко збираюся, прощаюся з мамою та Лейлою, й викликаю таксі. В Едем приїжджаю через добрих дві години, викликати машину у наш район ще те випробування. В дім заходжу тримаючи спину рівно. Вітаюся з охоронцем, який відповідає кивком. Вважаю це прогресом. Паркувальника ніде не видно, втім, мені він і не потрібен. Підіймаюся на двадцять перший поверх й тихо заходжу у кватиру відімкнувши власним ключем. З порога бачу жіночі туфлі чорного кольору. Отже, славнозвісна Айла тут. Поводжуся ще тихіше. Не хочеться будити звіра та його кохання життя. Знімаю кросівки, йду у свою спальню, де переодягаюся в зручний спортивний топ та штани, й крокую на кухню. Із задоволенням підмічаю, що Деймон за вихідні поміняв мої двері.  Організм потребує кави, вмикаю апарат та подумки відраховую з ним секунди. В голові порожньо, як не дивно. Кроки позаду змушують обернутися, очікувала Поузі, та на його місці вона… Красива, немов зійшла з обкладинки. Чорняве волосся виблискує здоров'ям, погляд, як у кішки, губи ніжно-рожеві, а тіло має шикарні форми. Айла трохи вища за мене. І вона в спідньому, все, більше нічого немає. Втім, дівчина не дуже й соромиться. Продовжує підходити ближче розглядаючи мене у відповідь.

— Ти Ліліт? — питання злітає з її рота чарівним голосом. Такий голос легко покохати. Такий голос легко бере тебе у полон. 

— Я. А ти Айла.

Вона всміхається. 

— Так, я — Айла. 

— Кави? — пропоную.

Дівчина відмовляється. Підходить ближче й спирається на холодильник. Не знаю чи їй нормально ось так перед незнайомкою у спідньому, а от мене дратує. 

— Тобі подобається Деймон чи ти просто працюєш на нього? 

Питання в лоб, але мені до вподоби прямота. Айла намацує наскільки сильно їй варто хвилюватися. 

— Просто робота. У мене є хлопець. — брехня, та хто про це знатиме? 

— Справді? Як його звати? 

— Айзек.

Подумки прошу у нього вибачення. Айзек переважно любить людей іншої статі. Приховує це, знаю лише я.

— Айзек твій хлопець? — голос Деймона лунає так несподівано, що я здригаюся.

— Так.

Деймон в спортивних штанах. Наказую собі не дивитися на нього. Наказую не оглядати рану прикриту тепер широким пластиром. Наказую не милуватися м'язами хлопця, не пускати слину на те, як він рухається. Наказую не дивитися із заздрістю, коли Деймон підходить до Айли та цілує її. Не падати в чорну яму, коли його руки торкаються її талії. Не помирати, коли його губи такі ніжні з нею, і були такими грубими зі мною. 

— Тоді, більше,  — Деймон відривається від кореянки, — ніяких побачень з Дрейком. Я гадав ти вільна. 

Господи, я сама створюю свої проблеми. Кавовий апарат сповіщає про закінчення приготування. Швидко наливаю ароматного напою, бурмочу якісь дурнуваті вибачення про щось таке, що й сама скласти до купи не можу, і залишаю парочку на одинці. 

У своїй спальні замикаю нові двері та притуляюся до них спиною. Ну що ж таке зі мною? Чому серце стискає біль, подих перехопило, а мозок сповнений грубості? Чому я ненавиджу Айлу? Чому я хочу стерти цю радість з обличчя Поузі? Яка мені в біса різниця чи кохає він її? Ми б ніколи не стали парою. Я — лише тінь. Та, хто завжди за ним, та кого він ненавидить, та, на кого він ніколи не зверне по-справжньому увагу. Я не рівня власнику великої компанії. Не рівня чоловіку, який у свої двадцять сім пройшов таке, що мені й не снилося. Поки я просто намагалася вижити Поузі встиг пережити різні речі. 

Стук у двері знову змушує здригнутися. Витираю непрохані сльози жалю до себе. Відмикаю та з подивом дивлюся на Деймона. Вигинаю запитально брови:

— Тебе знову кинули? — скептично промовляю.

— Смішний жарт, — кидає він. — Ні, Айла поїхала, у неї робота. 

— Ясно. 

Так ми й стоїмо. Нас розділяє лише вхід у мою спальню. Деймон дивний, він запускає пальці у волосся, тріпоче його, потім спирається на стіну поруч й запитує:

— Як провела вихідні? 

Не хочу нічого казати. Не хочу взагалі з ним говорити, тим паче я не пробачила йому парфуми та троянди. Нові, які він придбав, стоять на кухні, але вони нічого не варті. 

— Нормально, а ти? 

— Прекрасно.

— Супер.

— Так, супер.

Знову тиша. 

— Я справді не буду змушувати тебе зустрічатися з Дрейком, — голос Поузі такий….інший. Мабуть, вплив Айли, бо як інакше пояснити?

— Чому? Я сама погодилася на друге побачення. 

— У тебе є хлопець. Айзек, це той хто допомагав з мотоциклом, коли мене поранили? 

— Він. Насправді він мій друг. Я сказала так твоїй Айлі, щоб вона не ревнувала, тому що…

Деймон перебиває мене. Різко повертається, в очі дивиться. 

— Ревнувала? До тебе? 

Все моє тіло напружується. Знаю, він не вважає мене красивою чи щось таке, я не ваблю його ніяким чином, але вже так явно кидатися теж не дозволю.

— Потрібні заспокійливі? — дражню зле.

Поузі примружує чарівні очі. Нависає зверху горою, а потім несподівано сміється. 

— Не вірю, що Айла приревнувала. 

— Виглядало саме так. — обережно кажу. 

— Тоді це чарівна новина.

— Справді? — кривлюся. 

— Звичайно. Ти справді моя рятівниця-помічниця. Ліліт, забираю всі слова назад, перепрошую за усі мої приколи. Я куплю тобі нові парфуми. Але лише за однієї умови: ти розійдешся для Айли з Айзеком.

— Хочеш, щоб вона ревнувала тебе? — з розумінням питаю.

— В ціль.

— Це додаткові нерви, навіщо? 

— Тебе не стосується.

О, справжній Деймон ніде не подівся, Айла просто приспала його. 

— В мене теж є прохання. Можеш вибачення запхати у власну дупу. Мені потрібно інше.

— Машина? Вертоліт? Дім? Квартира? 

Я хитаю головою й глибоко вдихаю. Наважитися попросити його непросто. 

— Моя сестра смертельно хвора. Я хочу, щоб ти спробував допомогти їй. Лікарі відмовляють нам у лікуванні, але я вірю, що у неї є шанс.