Глава 8

Зустріч з Леонардом Поузі минає нормально. Звісно, я приховую частину правди, втім, чоловік не особливо й вдається  у стан сина. Головне, чи даю ліки, чи не кидається на людей, чи бере з собою, чи не ризикує собою. І я кажу, що все ок, Деймон ідеальна лапочка. Брехня легко злітає з язика, навіть легше, ніж та, що демонструю самому Деймону про радість через вихідні. Після розмови мене везуть у мій район, до мами, водії сімейства Поузі, а Деймон залишається розмовляти з батьком. Що ж, все нормально, два дні у компанії мами та Лейли з пачкою грошей: хіба не диво? Тільки чомусь примирення власника “Тріо компані” із його дівчиною з часів коледжу, дратує. Айла дратує. Те, який він, бо вона вирішила, що наразі хлопець вартий її уваги. Не знаю які у них стосунки були, якими стали потім й через що, проте Деймон точно кохає цю дівчину. А як інакше, якщо стільки років він вірний їй одній? Якщо вона кличе його, і він одразу біжить? Якщо навіть тон міняється, варто пригадати ім'я?...

Зітхаю та відганяю думки. Я знала, — коли вперше побачила Поузі, — що він стане проблемою для серця. Ніколи не боялася того, про що говорив Леонард, мовляв, його син складна людина і все таке, але гроші це виправлять. Складнощі уособлюють моє життя, тому, власне, яке збіса різниця, якщо ці конкретно приносять порятунок моїй сім'ї? Та варто було вперше зустрітися у кабінеті містера Поузі, варто було зазирнути у темно-сині очі його сина, варто було побачити його зріст, відчути ауру, від якої волосся встало дибки, я знала — мені кінець. І хто винен, що я не здатна тримати власні емоції під контролем? Точно не Деймон, адже він жодного разу не дав навіть натяку, що я його цікавлю. 

Мама зустрічає з усмішкою. Лейла сьогодні не спить, тож ми одразу снідаємо в колі сім'ї. Я сумувала за ними. Сестра розповідає свій сон, мама ж з теплом дивиться на нас двох. Тепер, коли я працюю на Поузі, на столі у них не найдешевша їжа, а нормальне м'ясо, фрукти та овочі. Потім ми відпочиваємо у крихітній вітальні граючи у карти. Я перемагаю тричі, і врешті, збираємося прогулятися по магазинах. Лейла радіє, як дитина. Мама каже, що ймовірно, не варто витрачати кошти, але я хочу. Хочу купити їм одяг, на порозі холодна осінь. Хочу купити в дім ковдри та щось, що додасть затишку. Хочу побачити сяяння їх очей, такого ж кольору бурштину, як і мої. Хочу, аби вони були щасливі. Аби дні Лейли, скільки б їй не зосталося, були сповнені радості, а не передсмертного смутку. Ми всі розуміємо — відмова лікарів у лікуванні ні що інше, як вирок. Вже не вийде вилікувати Лейлу. Не вдасться побороти хворобу. Не говоримо про це, хоч душа ридає, але торкнутися теми смерті означає наблизити її прихід. Фактично, прочинити двері для старої з косою. 

День минає у покупках. Мама з Лейлою просять повернутися додому, поки не стемніло, та я вважаю, вони заслужили провести хоча б одну ніч у нормальному районі міста, де вночі не лунають крики. Знімаю номер у готелі, замовляю вечерю й до пізньої ночі ми дивимося фільми удаючи, що все у нашому житті гаразд. 

Звісно ж, помічаю погляди мами. Їй болить за мене, за Лейлу, за нас усіх й те, як ми змушені жити. Болить, що не змогла забезпечити, дати те, про що ми мріяли. Вона винуватить себе, попри все. Коли сестра засинає знесилена насиченим днем, ми з мамою йдемо в іншу спальню. 

— Можливо не варто було, — починає повільно, але я перебиваю її. 

— Варто. Ти бачила очі Лейли? Ми купили так багато прикольних речей. 

— Так, та хіба тобі не потрібні самій гроші? — стурбовано. — Ти все несеш додому, я ж бачу.

— Ма, — торкаюся її руки, — не хвилюйся.

Мама хитає головою. Моя місис Крейвен завжди надто емоційно ставиться до усього. 

— Я бачу твої синці, Ліліт. Бачу втомлений погляд. Бачу, що ти страждаєш.

Натягую усмішку, щиру настільки, наскільки можу. Так, працювати з Деймоном ще той стрес, але він приносить чималі гроші. Раптом Лейла все ж  зможе триматися і ми все-таки вмовимо лікарів продовжити лікування? Раптом щось станеться таке, що наша сім'я зостанеться у складі трьох, а не втратить одну з нас? Я не можу здатися. Не можу думати про себе, коли у мене є вони. 

— Я просто сьогодні погано спала, синці, бо впала, — спокійно брешу, — а вчора ходила на побачення.

Мама миттю перемикається.

— О, справді? Розкажи.

І я розповідаю. Олівер Дрейк досить гарний чоловік, той самий, про якого можна казати мамі. А от про витівку Деймона мовчу. Ми говоримо до ранку, а потім засинаємо. Згодом прокидаємося втрьох, викликаємо таксі та їдемо додому. Ще майже день проводжу з сім'єю. Ввечері під наш малесенький будинок прибивається руде кошенятко, Лейла вмовляє маму взяти його до нас і називає Сімбою. 

— Чому Сімба? — запитую. 

Ми сидимо на ґанку, я намагаюся запам'ятати риси сестри, вона ж гладить кошеня й усміхається. Вкотре підмічаю нашу схожість, тільки риси Лейли дещо ніжніші, дещо витонченіші. Хвороба не змогла забрати усю її красу. 

— Він був бійцем, — завзято каже. Очі кольору осені оглядають мене. Сповнені любові, близькості, рідності… я не можу їх втратити. 

— І ти боєць, — кажу.

— Вірно, я ж тут.

— Тоді ви ідеальна пара, — ніжно лунає.

— Дякую, Ліліт. Ну що, Сімба, — звертається до котика, — ти готовий знайти дім? 

Серце стискається від болю, але я не показую. Навпаки, будую навколо нього стіну. Нашу мить перериває сповіщення: час повертатися в Едем, район Деймона. Та мені не хочеться. Не хочеться бачити його радість через Айлу, не хочеться знову залишати маму й Лейлу. Пишу йому. Прошу дати змогу провести ніч вдома, на що він коротко відповідає згодою. І все. 

Вечерю готуємо разом. Мама відварює спагеті, я тушкую фарш у томаті, а Лейла нарізає овочі. Ми знову граємо у карти, а потім лягаємо спати на новій постільній білизні, вкриваємося новими ковдрами й солодко засинаємо.