Глава 17

Кохана та розумна – це точно не про Жозефіну, якщо коханою вона ще може стати, то розумною навряд. Нарешті я почую її мрію:

- Який там в тебе дуже особистий пунктик?

Аделіна випила все вино, що містилося у келиху, поставила його на підлогу та вмостилася зручніше, ближче до мене, наче й справді мало прозвучати щось секретне. Проникливим поглядом дивилася мені у вічі, нарешті зізналася:

- Я хочу, щоб мій перший справжній поцілунок стався з коханою людиною.

Сказати, що я здивований, це нічого не сказати. Невже у неї ще не було справжнього поцілунку? Красива, розумна, напевно кавалери не давали проходу. Чи може розігрує? Не схоже, така схвильована. Вирішив перепитати:

- Тебе ще ніхто не цілував по-справжньому?

Вона зашарілася, заховала погляд і, ніби виправдовуюсь, розповіла:

- Ні. Я завжди мріяла що це відбудеться з коханою людиною, а оскільки такої не було, то і цілуватися просто так, заради цікавості не бачила сенсу. Моя вихователька завжди твердила, що поцілунки до весілля - це страшенно непристойно. Не знала, що мій перший поцілунок, скоріш за все, станеться з Георгом. 

Почувши про її нареченого, мене охопила лють. Він не заслуговує на неї. Така чиста і прекрасна хіба може дістатися йому, такому нахабному й жорстокому чоловіку? Нахиляючись ближче, прошепотів:

- У тебе вже є така людина?

- Поки ні, але в мене є майже сім тижнів, щоб закохатися.

Вона надто дорога для мене, щоб я розбивав її мрію. Усміхнувся і відхилився назад, картаючи себе, чому ми не зустрілися раніше, може б вона покохала мене. Тепер я заручений, тож треба позбавитися таких думок. Маю поважати свою наречену і не припускатися помилки, як мій батько. 

За розмовами непомітно минув час і я помітив, що почало світати. Ось і минула одна єдина ніч, яку собі дозволив, потрібно повертатися до палацу, поки не помітили нашу відсутність. Найменше хотілося, щоб довкола водили плітки. Допоміг Аделіні підвестися та спустився до її коня, де нас чекали вартові. Притримав гривастого скакуна, щоб вона осідлала його, наказав охоронцям прибрати за нами, а сам верхи й на своєму коні вирушив з дівчиною до палацу. Дорогою ми ще про щось  розмовляли, але оскільки з нами були охоронці, герцогиня зверталася до мене на «Ви». Прибувши до палацу вирішив провести її до покоїв. Уже прощаючись біля дверей, тримаючи букет лілій, що я подарував, вона ще раз подякувала:

- Дякую за чудову ніч. Це найкраща ніч у моєму житті.

Не дочекавшись відповіді, вона зачинила двері. Я пішов до себе.

Аделіна Вінсноу

Притиснулася спиною до дверей і усміхалася, наче дурна. Не дурна, а щаслива. Все сталося ще краще, ніж я сподівалася. Звичайно, шкода, що він так і не поцілував мене, але це ще попереду. Втомлена, плюхнулася на ліжко. Минуло декілька хвилин і я заснула в чому прийшла - в одязі, накрита ковдрою принца. Ближче до обіду мене розбудила Лукреція. Дратувало, що вона ніколи не дає мені виспатись? Побачивши букет та мій вигляд, захотіла пояснень. Розповіла їй про вчорашній вечір все, змовчала лише про те, як танула в обіймах Мартіна:

- А ти сяєш. Невже закохалася?

- Скажеш таке, – відмахнулася я, хоч і всередині в самої виникли такі сумніви. – Допоможи привести мене до ладу, мені ще сьогодні бачитися з принцом.

Служниця здивовано підняла до верху брови:

- Знову?

- Потрібно ковдру віддати, і додаткова нагода побачитися з`явилася. 

Майже дві години вона чаклувала над моїм образом. Треба було ретельно замаскувати легку припухлість очей, що виникли від недосипання. Вправність рук Лукреції з цим впоралися. Коли я вже була одягнута, причесана та готова знову підкорювати світ, у двері тихо постукали. Гостем виявився Едмон:

- Вчора Альберт гуляв у саду з Жозефіною. Не дуже довго, але вона залишилася задоволеною. Як я розумію, ніхто поки що не знає про його завдання. 

Від таких новин я повеселішала:

- Що зараз робить Мартін?

Едмон враз посмутнішав:

- Тобі, мабуть, не сподобається. Прийшов на світанку й одразу заснув. Бачили, як він звідкись повернувся з жінкою, вони разом зайшли до палацу. Її імені не знають. Охоронці й слова не скажуть, вони в нього надійні. Пропустив тренування, а зараз на зустрічі з сенаторами.

О, то нас бачили. Це може відіграти свою роль на мою користь.

- Я та незнайомка, вчора з ним була я. Казала ж тобі, що маю зустріч з принцом. Зробіть так, щоб про таємничу незнайомку довідалася Жозефіна. Можете ще й прикрасити події. Непогано буде, якщо ти, – це я звернулася до Лукреції, - обговорюватимеш цю чутку зі служницями принцеси.

Вони погодилися і пішли розпускати чутки. Залишившись сама, я милувалася квітами, що стояли уже в вазі, та згадувала вчорашню ніч. Вирішила вийти на терасу, недарма ж стільки зробила, щоб її отримати. У голові переглядала, наче картинки, приємні моменти. В мої очі кинулася знайома постать, що крокувала доріжками саду. Цю постать я упізнаю серед тисячі, це був мій Мартін. Мій? Коли це він встиг стати моїм? Неважливо, я поспішила до нього у сад.

 Інтуїція мене не підвела. Він сидів на лавці у своєму улюбленому місці біля джерела. Задуманий та сумний. Надіюся, це не я вчора його засмутила. Та попри це здавався неймовірно гарним, кращим, ніж будь-коли. Побачивши мене, привітався, але не підвівся. Я привіталася у відповідь:

- Хотіла запитати, коли буде зручно, щоб моя служниця занесла тобі ковдру?

Він здивовано поглянув на мене і перепитав: