Ранок почався, як завжди: тренування, зустрічі, ділові розмови. Все, як і кожного дня, за винятком того, що мене супроводжував Альберт. Особливої участі він не брав, проте знаходився поруч. Я надіявся, що згодом ми станемо ближчими. Після обіду я відпустив брата та розбирав у кабінеті документи, як у мої двері увірвався Алан та захекано проторохкотів:
- Хтось пограбував кімнату Аделіни.
Мене наче щось підкинуло зі стільця. Отямився, коли біг коридором та слухав пояснення друга:
- Вчора її переселили до більшої кімнати, а сьогодні, коли вона повернулася, всі речі знайшла розкидані. Не знаю, що саме зникло, одразу поспішив повідомити тобі.
Речі мене не цікавили. Я швидко запитав про ту, про кого так турбувався, до кого мене тягнуло, наче магнітом:
- Як Аделіна?
- Налякана, але тримається.
Десь далеко у душі прокралася радість, що таке трапилося, випала нагода побачити Аделіну. Мовчки вилаявши себе за це, швидко прямував за Аланом, оскільки, в яку кімнату її переселили, не знав. Почулися голоси і ми пришвидшили свій рух. Аделіна з моєю матір`ю стояли у коридорі, служниця накрапувала якісь краплі в склянку з водою, простягнула дівчині, яка одразу тремтячими руками схопила та спустошила її. Те що вона була налякана, це м’яко сказано. Її трусило від жаху. Підійшовши до них, я одразу розпочав допит у суворішій формі, ніж хотілося б:
- Що сталося?
- Я прийшла з прогулянки. Зайшла в кімнату і побачила цей розгардіяш. Спочатку подумала, що то Лукреція порозкидала, але вона все заперечила і теж була здивована таким безладом. Отже, хтось проник до моєї кімнати і щось шукав там. Наче нічого не зникло, проте Лукреція ще оглядає все. Одразу побачивши таке у свої покоях, я поспішила повідомити королеві.
Я розлютився. Посміли ж робити таке у палаці:
- Чому одразу мені не повідомили?
- Вибачте, я розгубилася, а оскільки ці покої люб’язно виділила мені королева, то спершу розповіла їй. Навіть не знаю, що могли шукати серед моїх речей.
У неї біда, а я останній, до кого вона звернулася б. Ну чому так? Вирішив заглянути на місце злочину. Двері в кімнату залишалися відчиненими навстіж, там усе роздивлявся головний охоронець палацу Стюарт та служниця герцогині. Побачив розкидані речі, стільці та деякі меблі перекинуті, хтось явно не намагався приховати свої сліди. Вислухавши від мене докори про роботу охорони, Стюарт виправдовувався, що ці покої не охороняються, й охорона у цьому крилі відсутня. Лукреція закінчивши огляд, повідомила, що нічого не зникло. Мені це здалося дивним. Аделіна висунула свою ідею:
- Тут хтось гостював до мене? Можливо, шукали щось, що належало попередньому гостю цієї кімнати, не знали про мій переїзд?
Ця версія має шанс на існування. Хоча сумніваюся, що зловмисник не знав, у чиї покої вривається. Може просто хотіли налякати герцогиню. Але хто і навіщо? Треба детальніше все розслідувати, хтось мав щось бачити. Я займуся цим особисто. Хотілося приголубити Аделіну, обійняти, заспокоїти, але натомість я лише діловито сказав:
- Не хвилюйтеся, ми все обов’язково з`ясуємо.
Повертатися у ту кімнату вона відмовилася. Боялася, що злочинець повернеться, тож матір надала можливість їй самій обрати будь-які покої, що знаходилися у гостьовому крилі. Дівчина подякувала, оглянувши декілька, зупинила свій вибір на покоях з великою терасою та ванною, повідомивши, що любить виходити на терасу. Коли слуги переносили її речі, я попрощався.
Аделіна Вінсноу
Я стояла посеред своїх нових покоїв і тішилася. Нарешті домоглася свого і опинилася у тих покоях, які мені підходили. Вчорашній прихід принца додав мені сил, і вирішила не здаватися, а грати до кінця. Гра буде закінчена, коли Мартін одружиться або з Жозефіною, або зі мною. Другий варіант подобався мені більше. Ця кімната стандартна, нічого особливого в ній не було. Схоже ліжко з бордовими балдахінами, туалетний столик з дзеркалом, шафа, ширма з намальованими волошками, письмовий стіл та стільці, а в кутку красувалася бежева софа з маленьким столиком та двома кріслами. Стіни пофарбовані у світло-коричневий колір з овальними білими вставками. Проте головна родзинка покоїв не в меблях, не в розмірах і навіть не в тому, що з них був вихід до розкішного особистого будуару, а в тому, що до кімнати прилягала тераса, з якої видно терасу принца. Таким чином я могла бачити, коли він виходить на неї, або сама виходити в спокусливих нічних сорочках, щоб бачив мене він. Ось чого не вистачало попереднім покоям. Слуги вже розклали мої речі та розійшлися.
В очі потрапила маленька коробочка, в якій знаходилися рубінові сережки, подаровані на заручини. Пам`ятаю, як розлютилася, отримавши їх. Вчора вранці я з Георгом розбирала подарунки. Спочатку хотіла відмовитись від них на користь герцога, щоб зайвий раз не бачити його, але потім передумала. Всі прикраси він віддав мені, а решту залишив собі, мотивуючи це тим, що після весілля все одно це буде спільна власність. Я не заперечувала, оскільки не мала бажання сперечатися за подарунки.
І ось зловісна маленька коробочка від принца і принцеси. Я її впізнала одразу, навіть не відкривши, вже знала, що там знаходиться, проте в глибині душі вирувала надія, що то тільки однакові коробки, подарунок інший. Відкривши її, на мене нахлинула хвиля розчарування та люті. Звісно, сережки гарні, мені сподобалися ще коли побачила їх вперше, але, знання того, що вони придбані для іншої, неабияк засмутило. Я не гідна навіть подарунка, який був би купленим для мене. Жозефіні вони одразу не припали до душі, тож так і подарунка позбулися, і мене привітали. Молодці! Все, тепер точно хай Мартін одружується з Жозефіною, я й слова не скажу. Мейсон здобув свою перемогу.
#4162 в Любовні романи
#105 в Історичний любовний роман
#1131 в Жіночий роман
Відредаговано: 31.08.2022