Глава 11

Наступного дня до мене навідався Руперт. Дуже злий та сердитий, жбурнув мені важку торбинку з грошима, буркнув:

- Надіюся, ти виконаєш свою обіцянку і не вийдеш за батька. Там значна сума, не хотілося б платити просто так. Якщо ти мене обманеш, то пожалкуєш, - пригрозив пальцем та зміряв ненависним поглядом.

- Якщо обманю, то віддам суму удвічі більшу. Ми ж домовлялися. Думаю, ці кошти переконають мого брата у скасуванні весілля. Вам немає за що хвилюватися, – я намагалася здаватися переконливою і сподівалася, що він не дізнається про мою брехню. Мейсона гроші не цікавили, його турбувала влада, а ось мені вони дуже потрібні. Руперт насупив брови й попрямував до дверей :

- Гадаю, це остання наша зустріч і ми більше не побачимося.

- Я теж на це сподіваюся.

Довго не затримуючись, він покинув мої покої. Я вирішила прогулятися садом, можливо, зустріну принца, він якраз має повертатися з тренування. Зайшовши на потрібну доріжку, стала неквапливо походжати. Досить довго пробула там, але ніхто не з`являвся. Закрилися підозри, що я спізнилася. Мабуть, тренування закінчилося. Вирішила піти до альтанки, в надії зустрітися там з принцесою. Не встигла зробити декілька кроків, як почула веселі голоси. До мене наближалися Мартін та Алан.

Підійшовши, обидва чемно привіталися. Не знаючи, як почати розмову, ніби соромлячись, я тихо та загадково промовила:

- Ваша Величносте, я хотіла б про щось вас попросити.

- Так, я слухаю. 

Його погляд став дуже уважним, наче й справді маю щось серйозне просити.  Алан теж напружився:

- Я прошу вибачення. Не хотіла тоді зіпсувати вам побачення. Якось слово за слово і ми з Жозефіною захопилися розмовою.

Насправді я не жалкувала, навіть раділа, що це побачення не набуло романтичного характеру. Принц відмахнувся та радісно мовив:

- А, ви про те. Я гадав, що попросите вибачення за свій виграш у шахи.

- І за  це теж. Вибачте, адже не змогла виграти двічі.

Алан засміявся. Мартін же скупо усміхнувся, мабуть, йому сподобалася моя різкість. Бачила, як в його очах з'явилася цікавість

- А ви надіялися? Небагатьом вдавалося у мене виграти, тож вам й так неймовірно пощастило.

Принц зайвий раз довів свою самовпевненість. Намагаючись знайти у своїй голові гідну відповідь, я нахабно заявила:

- А може це вам пощастило виграти у мене? Я теж рідко програвала.

- Ага, а Глорії програли, –  у розмову втрутився Алан. Не розуміла, чому він майже завжди поруч з принцом і лише заважає мені. Але, мабуть, так і має себе поводити голова охорони. Гнівно зиркнула на нього:

- Треба ж дати дівчинці трохи порадіти.

- То ви навмисне піддалися? – вражено запитав принц. Я не відповіла, але усім своїм виглядом дала зрозуміти правильну відповідь. – То може ви й мені піддалися?

- Ні, ви ж не майже одинадцятирічна дівчинка.

Мартін зітхнув та похитав головою:

- Чому, як тільки подумаю, що ви біла і пухнаста, одразу випускаєте кігті?

- А може я біла і пухнаста, але з кігтями?

Погляд принца змінився, не могла його прочитати. Схоже, Алану була до вподоби наша розмова. Він стояв збоку та з цікавістю спостерігав. Ох, як би хотілося поговорити про щось приємніше, душевне, а не змагатися у словесній перепалці з принцом. На цьому наша розмова закінчилася. Підійшла Жозефіна і все зіпсувала:

- Доброго ранку! А що це ви так активно обговорюєте?

Наблизилась до Мартіна та поцілувала його в щічку. Схоже, я дарма пропустила їхнє вчорашнє побачення. Сподівалася, що він їй не освідчився. Хлопець ледь відсахнувся і лаконічно пояснив:

- Вчорашню партію в шахи.

Принцеса взяла свого нареченого за руку і звернулася до мене:

- Ти вже придумала бажання?

Ага, щоб одружився зі мною. Цього озвучити не могла. Вони помітно зблизилися від вчорашнього вечора і такий факт неприємно шкрябнув по серці. Я намагалася приховати свої емоції:

- Ні, ще не знаю. Як придумаю, обов’язково тобі скажу.

Мартін скривився та звернувся до Жозефіни:

- Вибачте, мені вже час. Поговоримо пізніше.

Забравши руку з полону руки принцеси, разом з Аланом, зник за деревами. Тішило, що хоч він не цілував її у відповідь. Ми неквапливо вирішили прогулятися садом. Випитувати у принцеси нічого не довелося. Бувши дуже говіркою, вона сама все мені розповіла. Слова з її вуст вилітали з неймовірною швидкістю:

- Уявляєш, вчора такий вечір був. Спочатку ми просто вечеряли, навіть подарунка мені не приніс. Потім гуляли садом, він захоплювався нічним небом. Не знаю, що там захопливого, але зараз не про те. Прийшли ми у якесь місце серед саду, там джерело було, кована лавка, я навіть добре й не запам’ятала, принц сказав, що то його улюблене місце в саду. Ми сиділи й розмовляли про наше майбутнє. І вчора вперше поцілувалися.

Від такого зізнання у мене щось закололо в серці, але моя співрозмовниця весело продовжувала:

- Нарешті! Мартін дуже старомодний, зазвичай, мене цілували хлопці вже на першому побаченні, а тут аж після заручин. Звичайно, наш шлюб за домовленістю, але, здається, він починає мені подобатися. А потім сказав, що сподівається, що ми покохаємо одне одного. Провів мене до моїх покоїв та чемно попрощався. І все. Навіть не поцілував на ніч.

З вуст принцеси останнє речення звучало, як образа. Мене охопила неймовірна лють. Я засинаю з думками про нього, а він в ту мить цілує іншу.  Всі мої спроби привернути до себе увагу провалилися. І зі мною сидів у саду на тому ж місці, але поцілувати навіть не хотів. Я йому байдужа і ніколи не зможу зацікавити. Навіть не розуміла, чому я так гнівалася. Насправді нічого поганого немає у тому, що він поцілував свою наречену. У даній ситуації, це я розлучниця. Але вони не кохають одне одного, якби кохали, я б на таке не наважилася. Поки що не кохають, такими темпами ще не довго залишилося. І де той Альберт, марно гроші дала. 

Пересиливши себе, зробила веселий вираз обличчя, удала, що радію за «подругу»: