Пролог

Графиня Олівія Лондковська задоволено потягнулася на ліжку, мало не зачепивши свічник, у якому рівно, наче солдатики, стояли три свічки, що освітлювали простору кімнату. Вона поглянула на короля Теодора Аквінського, що сидів на краю ліжка та неквапливо застібав сорочку. Грайливо, наче пантера, поправляючи своє світле волосся, на якому виднілася поодинока сивина, підсунулася позаду до володаря та ніжно поставила руки йому на плечі:

- Коханий, мене непокоїть наш син. Я б хотіла про нього поговорити.

- А що з ним? – чоловік ледь озирнувся та продовжував одягатися. Графиня сіла поруч на ліжко і сором’язливо опустила погляд вниз:

- Він так старанно все виконує і взагалі дуже здібний хлопчина. В нього такий вік - хлопець уже не маленький, хотілося б все йому розповісти. Я хочу, щоб ти визнав його своїм сином, дав титул принца та зробив своїм спадкоємцем. Він на це заслуговує.

- Знову ти за своє, це неможливо, ти ж знаєш. Для всіх він буде лише байстрюком. Як поставиться до цього знать? Я одружений чоловік і тут у мене з’являється позашлюбний син. Спадкоємця вже маю, і це Мартін. Не розумію, чому знову повертаєшся до цієї розмови.

Король сердито зиркнув на графиню та не бажав продовжувати розмову. Але вона не здавалася:

- А чим наш син гірший за Мартіна? Тільки тим, що він народжений не в шлюбі? Це не справедливо стосовно нього. Він сильний, розумний, сміливий - в ньому присутні всі чесноти, які необхідні правителю.

- До чого ти хилиш? – підвищив голос Теодор та не на жарт розійшовся, - не став в один ряд свого сина і Мартіна. Мартін  - майбутній король і тільки він правитиме державою, ніщо цього не змінить, не забувай про це. Зайві плітки мені ні до чого. Я не розумію твоїх скарг. Син живе при дворі, як і ти, бачиш його щодня, має високу посаду, титул, багатство, я подбав і дав йому батьків аристократів. Ніхто і не здогадується, що він їм не рідний. Чого ще хочеш?

Різко встав з ліжка, просвердлив поглядом закам’янілу Олівію, що непорушно сиділа на своїх колінах. На її зелених очах забриніли сльози, через які ледь стримувала себе, однак продовжувала наполягати:

- Але в тебе два сини, як ти можеш одного любити та величати, а іншого навіть не визнавати? Хоч раз у житті поговорив би з ним, як батько. Так, він не знає про тебе, але йому не вистачає батьківської любові. Твоєї любові. Я не хочу, щоб він довіку слугував. Зроби його принцом і дай те, на що заслуговує твоя дитина.

Ці слова ще більше розлютили короля. Наблизившись до дверей, схопився за ручку. На мить зупинився, вдихнув ковток повітря, та, розвернувшись, нагадував розлюченого звіра.

- Не забувай, з ким говориш. Я все ж таки король. А твоєму сину теж прислуговують, тобі немає на що скаржитися. Цінуй те, що маєш, бо все дав тобі я, пам`ятай про це.  Більше ніколи не смій повертатися до цієї розмови.

Грюкнувши дверима, Теодор з шумом покинув кімнату. З очей Олівії покотилися гіркі сльози. Ні, вона не буде плакати, досить! «Твій син»  - лунало в пам`яті. Коли він став лише її сином, чому не «наш»? Жінка розуміла, сама винна, треба було почати діяти раніше, не чекати стільки років, не сподіватися що правитель змінить свою думку. На що вона надіялася? Що все ж таки  стане його дружиною? Ні, з самого початку знала - цього не буде. 

Ще тоді, понад двадцять років тому, молода і закохана літала на крилах кохання. Здавалося, ніщо не розлучить її з Теодором, та, немов грім серед ясного неба, почула про одруження коханого з іншою. Це був династійний шлюб з принцесою сусідньої держави. Саме так захотів батько хлопця -  тодішній правитель. Боляче було дивитися на їхнє подружнє життя і мріяти колись зайняти місце королеви. Піддавшись волі свого серця, погодилася стати фавориткою, про яку ніхто не мав знати. 

Згодом доля подарувала їй сина. Єдиного сина, якого коханий не визнавав. Спочатку, дізнавшись про вагітність, він розлютився, та потім все продумав і втілив у життя. Приховавши народження сина, віддав на виховання до інших людей, а через десять років забрав прислуговувати у палац. А що тепер? Так, син має важливу посаду і титул, але він невизнаний принц. 

«Цінуй те, що маєш, бо все дав тобі я» - відлунням у думках звучали образливі слова. Що дав? Ніколи не мала сім`ї, не пізнала справжнього жіночого щастя. Хто вона для нього – лише коханка? Всі ці роки чекала на зміни, але сьогодні остаточно зрозуміла – нічого не зміниться. Кохання вже давно минуло, серце заповнили пустота, розчарування, злість, можливо, навіть і ненависть. Досить! Багато терпіла і чекала, настав час діяти. Потрібно зробити зі свого сина принца і майбутнього короля за будь-яку ціну, навіть якщо потрібно буде позбавитися Теодора і його дружини королеви Маргарет, їхніх дітей Мартіна і ще зовсім малу доньку Глорію. О, Маргарет вона б позбавилася охоче.

Накинувши на себе легкий шовковий халат, графиня сіла за стіл та почала писати листа.