Глава 30/1

Кирило

Не догодиш друзям. Весь час чекали програшу, підколювали. Зараз того і дивися допомагати почнуть.

— Набридло. Вважайте, ким хочете, — зрозуміло, що тепер я для них лузер, — Із спорами і розіграшами зав'язую. Це моє рішення. З'їжджати з договору не буду. Отже досить, сидіти з кислими обличчями — привід повеселитися вам влаштую.

Прохати відмінити суперечку навіть не думав. Тоді й насправді перетворюся на слабака. Але мені довелося обдурити, переварюючих мої слова Марка і Алекса — із спорами не зав'язав. З білянкою і те не вийшло. Зводить з розуму як і раніше.

Проте! З'явився новий план. Дуууже крутий і продуманий.

Я допоможу їй перемогти і дійти до кінця весни в таємному статусі. І тоді признаюся у всьому. Провини на мені не буде. Мелісса не відчує себе використаною, швидше навпаки. Жодного ризику і образ.

Хто кращий стратег? Я!

— Звання хижака не підтвердив і посміхається, — помітив мій настрій Марк.

— Це я на Горгону дивлюся і милу-уюся, — навмисно його подражнив, переводячи увагу на препода біля дошки, — Ух, яка жінка! Вона б і батальйон уклала однiєю указкою. А може ще твоєю родичкою стане?

— Зовсім хворий? Тіпун тобі на язык!

— Рогів Марк, покиньте аудиторію, — лазерна указка прицілилася в лоб раздратованого студента, — Раджу вам пiти в медпункт, перевіритися, чому не доходить, як потрібно поводитися на моїй лекції.

— Ось, стерво злюче, — з шипінням піднявся Марк, загрібаючи речі в рюкзак.

— Піклується про тебе.

— Переживає як про рідного.

Ми з Алексом підказали психу навздогін, ледве не падаючи від сміху.

На перервi вислухали, звичайно, далеко не пару ласкавих слів від Марка. Порадили носити з собою кляп на маркетинг. Кому одягати — йому або Горгоні, хай самі домовляються.

Пізніше в їдальні написав, де я чекатиму свою таємну дівчину:

«Секретне місце нудьгує без нас...»

І бачив, як вона через два ряди строчить відповідь, опускаючи телефон на коліна:

«Спробую Ваню витягнути, а то він ховається від мене на перервах».

В кінці крадькома мені послала посмішку.

Так я і живу. Ні, не скаржуся. Кричу всередині себе.

Час для таємної зустрічі наближався, i я спокійно попрямував до сходів. Як раптом мені в спину:

— Ти куди зібрався?

Звідки Алекс взявся не зрозуміло, слідом за мною не йшов.

— А ти куди? — перекинув питання на питання.

У бібліотеку сказати не можу. Там Мелісса з «нашим хлопцем» чекає. У їдальні були нещодавно. На вулиці дощ. І автомат кави залишився позаду.

— До декана.

— До декана.

Очманiти!

Виявилось, нам обом туди треба. У нас дуже багато спільного з Алексом. Хай не рідний, але він для мене як брат. Але не до такої ж міри, що ми одночасно назвали, куди йдемо. І продовжуємо не зрушуватися з місця, здивовано витріщаючись один на одного.

Якщо і зараз повторить, то…

— Спочатку зайду в приймальню ректора, просили підписати документи на практику.

Минулого тижня все підписав, але я ж міг і забути. Пам'ять, штука непостійна.

— Значить, я перший до декана, а потім в приймальню, — він повторив за мною маршрут в іншому порядку.

Коли я піднімався по сходах, добре що, приймальня на поверх нижча за бібліотеку, а деканат на першому поверсі, куди поспішив Алекс, і мене осяяло. Ми ж з ним разом документи підписували!

Ну припустимо я, таємний шпигун, з сьогоднішнього дня заради перемоги білянки. А він якого? Що приховує?

Як самий дослідний шпигун, навіть заглянув у приймальню. Зробив видимість хворого втратою пам'яті двадцятидворічного хлопця. Залишив правдоподібний слід, і більше не гаючи часу, понісся в таємне місце.

— Кирило, ну що ти так довго?

Кинулася до мене моя найтаємніша дівчина. Пригорнулась. Подарувала бажане тепло.  От як сильно хотіла побачити. На відстані, зовсім не те.

— Наші декілька хвилин ще залишилися, кохана.

Сплітаємо руки, бажаючи стати ще ближче, і знову цілуємося до першого гримкання бібліотечних дверей. Так відбувається завжди в кінці перерви.