Глава 25

Мелісса

З початком перерви я занервувала. Друга лекція буде тут же. Переходити нікуди не треба. І всі залишаються на своїх місцях. Подруги нікуди не збиралися. Почали базікати. Підтримувати балачки не могла, час підганяв.

У звичайний день би і не замислювалася. А зараз здавалося, що на мені біжучим рядком можна прочитати, куди і навіщо збираюся.

— Дівчатка, мені в туалет потрібно сходити.

Проста фраза і та давалася важко.

— З тобою сходжу. Мені теж туди треба, — піднялася зі стільця Ангеліна.

Нервування посилилося.

Адже в туалет мені не треба. Особливо в чоловічій, як один розумник запропонував. В буфет або у двір Дашка захоче зі мною піти. Звиклися скрізь розгулювати разом на перервах. Не викликати підозріння подруг завдання не з легких.

У спробах придумати вагому причину окинула найближчі ряди. Ванька сидів через один після нас. Рився в своєму рюкзаку.

Конспірація потребувала порятунку. І зв'язок напросився сам.

— Ангеліна, я пригадала, що є справи важливіші. З тобою піти не зможу. Мені ж Ваню в бібліотеку потрібно відправити.

Подруги втупилися в здивуваннi.

Не чекаючи нових запитань, швидше підбігла до напарника. Підготував на столі все до наступної лекції. І видно, кудись зібрався. Варіантів у Вані менше, ніж мені надав тигр.

Простежила за подружками. Вони в повній увазі. Спостерігають за нами.

— Вань, а ну досить лінуватися! — голосно попросила, — Як хочеш, але в бібліотеку я тебе відведу. Бо проект завалиш, якщо не підготуєшся.

Рішуче схопила його рюкзак і потягнула за руку.

— Та я і так збирався. Чого ти?

Напарник спробував рюкзак відняти. Не віддала. Поверну за дверима.

— Збирався він, еге ж бо, — кивнула дівчаткам, — Скоро з факультативу виженуть. А мені червоній потім за тебе. Оце вже нi. Як сусідка і напарниця повинна допомогти. І допоможу! У бібліотеку доставлю, хай там що.

— Ти геть здуріла, — подякував напарник за допомогу, коли ми виходили з аудиторії.

— Ваня, за компанію ходити в бібліотеку веселіше.

Так, чесно кажучи, і думаю. Мою думку не розділили.

— Лише не говори, що і справді зі мною зібралася?

— З тобою. Сказала ж разом пiде...

— Що знову задумала? — перебив він, — Парубком вже твоїм був. Зараз мене потрібно рятувати. Меліс, я так сильно схожий на дебіла?

Ну ось, приїхали.

— Нi-i, зовсiм ні. На дуже розумного схожий. Ще ти самий кращий друг, — підлизувалася я, — І... перехідник для моїх таємних зустрічей.

— Інфузорія мені за пазуху, — вилаявся Ванька.

— Нам же все одно по дорозі.

Бігла за ним по сходах, не відстаючи.

— Хоч попередь, довго ще мене втягувати будете?

Упс. Складне питання.

— Недовго, ще трохи. До літа ти все одно нікуди не поїдеш.

Ванька вилаявся вдруге.

— Влітку я теж не виїду. Сильно хотів відправитися зі своїм студентським клубом дослідників у наукову експедицію. Але там вони цілий місяць по різних областях переїжджати будуть. Навряд чи зможу зібрати стільки грошей.

Ваньку жалко стало, він з минулого року мріяв в групу попасти.

Ми якраз увійшли на останній поверх, в кінці якого розташовувався вхід у бібліотеку. Напарник прискорив крок. А я вже не мчала. Стримувалася. Біля дверей стояв винуватець моїх нервувань, хвилювань і брехні.

Ох-х, і калатало ж все всередині. Намагалась поводитися гідно, йти упевненою ходою. Дихання все одно збивалося, ніби стадіон оббігла перед таємничою зустріччю.

Ваня сховався в бібліотеці. І я підійшла.

Ну як підійшла. Схопили мене в обійми і міцно затиснули.

— Для таємної зустрічі п'ять хвилин залишилось. Чому ти так довго, біляночка?

У докорі чується бажання мене побачити. Чекав. Він чекав мене.

Кирил послабив хватку рук, але я і не думала відсторонятися.

Я теж скучила! Дуже-дуже.

— В універі нам бачитися великий ризик. Довелося Ваней прикритися, — пояснила причину затримки, — Раптом твоїм друзям теж сюди знадобиться прийти?

— Ні, я б знав. У бібліотеку вони потрапляють украй рідко, — не подiлив мої побоювання. — Вважатимемо, що тут наше офіційне таємне місце. Секретнiше і бути не може.

Від однієї назви вже кинуло в жар. Ховатися не для людей зі слабкими нервами. А я з появою тигра в моєму житті перетворилася на засмиканого параноїка.

— Все одно часто прибігати не зможу. І те кожного разу з Ванею.

По-іншому поки не бачу спосіб відвернути підозріння. Дашка і так вже коситься, ніби здогадується. Хоча і сама не все договорює. Ще невідомо, хто зірвався з нашої трійці першою. Поки що ми просто стежимо один за одним і чекаємо.

— Ну а куди ми без нашого парубка, — я тут хвилююся, а Кирилу знову смішно, — Ми і так без Вані майже не зустрічалися. Якщо ще Годзіллу з Мачо приведеш, то я…

Обернулася на звук кроків.

— Тихо! Хтось йде, — зупинила веселуна.

Придивилася, начебто незнайомий студент, не з наших.

Фу-ух. І так кожного разу на офіційному місці підстрибувати буду.

— Мелісса, залишилися дві хвилини. Досить базікати, — до чого назвався підрахунок зрозуміла через секунду.

Охнула. У самі губи. Наполегливі і вимагаючі свого поцілунку. Відчуття сприймалися гостріше. Задоволення з розтяжкою на секунди. У будь-який момент з бібліотеки вискочать студенти, поспішаючи на пари. І ми, вихвачувавши кожну мить, немов після голоднечi, не могли розчепитися.

Бах.

Гримнули двері.

Відскочила від Кирила. Навіть не здогадувалась, що вмію так далеко стрибати задом.