Глава 22/2

Мелісса

— В притулку для тварин? — пискнула я від розуміння.

— Так! На те воно і перше, щоб де доведеться, — заявив зi знанням справи, — Мені не віриш. Запитаємо у папуги.

Нещодавно побачення уявляла собі лише в парку, кіно і кафе. Під сценою цілувалася. На побаченні, не відходячи від робочого місця, побувала.

Куди я кочуся з ненаситністю тигра...

Йому-то не звикати. Частенько бігає, куди доведеться.

— І часто ти по побаченнях ходиш? — постаралась запитати, начебто байдуже.

Перед очима виникла Зарiна.

— Після нападу Годзілли — жодного разу.

Сама чесність.  Ага, так і повірила.

— Зарiну тоді, як вважати? З нею теж жодного разу?

Про інших я просто не знаю. Вистачило приходу і однієї його “крихітки” до мене.

— Знайшла кого пригадати, — відмахнувся безтурботно, — Зара для мене майже як Алекс або Марк, справжня друзяка. Разом вчимося, спілкуємося. Завжди приходить на виручку. І взагалі, мене ж ваш хом'як отруїв. Не до того було, щоб по побаченнях бігати. Постраждав із-за тебе!

Відкрити йому правду про отруту?

Обійдеться.

— Побічні дії від контакту з Годзіллою лише на баболюбів поширюються, — на мові крутилося — особливо при зв'язку із Заріною. — Сильно жалієш, що став жертвою? Можу протиотруту знайти.

Попросить протиотруту — пiдтвердить свою баболюбнiсть.

Кирил задумався... У мене закрутилось, як вилікую хворого. Дам йому вітамінку під виглядом ліків, і відправлю куди подалі назавжди.

— Ось прямо зізнатися, що я щасливий стати жертвою не можу, — спочатку дав мені привід перевірки на користь протиотрути, — Сиджу в самому незвичайному для мене місці. Тримаю на колінах найдивнішу дівчину. Я зрозумів, біляночка. Ні, я не жалію.

Вітамінка відміняється. Ой, чому я радію, дурна?

— Зовсім-зовсім не жалієш? Подумай! Скоро запаси протиотрути закінчаться.

— Що мені думати? На тебе побічна дія не поширюється.

Сказати-то сказав. Так ще і дав відчути, підсаджуючи вище на ширіньку.

Тут вже я підскочила, не зволікала. Краще буду вірити на відстані.

— Ви сюди перебралися? — заглянув до нас Ваня.

Вчасно заглянув.

— Годуємо вихованців. Працюю не покладаючи ніг... тьху рук. Не відволікай, коротше, — розвинула показову діяльність.

— Ну годуй-годуй, — протягнув напарник, оглядаючи спорожнілі миски, — По графіку ще рано. А ти сильно поспішаєш, Кирил? — перемкнувся на збиваючого мене з пантелику відвідувача.

— Вже вирушати збирався, — підказала відповідь.

Натяк мій не сприйняли.

— Побачення в самому розпалі. Нікуди не поспiшаю.

— Так це ж добре! Додому нас відвезеш, — зрадів знахабнілий напарник.

І швидко зник, щоб йому.

Тільки-но за Ваней зачинилися двері і тут я пригадала своє рятівне упущення. Наодинці всю пристойність вибило.

— Кирил, так у мене ж є…

— Пам'ятаю-пам'ятаю про своїх суперників, — не дав доказати, — Якщо ти погодишся дати мені шанс, з ботаном і папугою домовлюсь. З останнім буде складніше, але я постараюся.

Відповідати згодою не стала. Не зважилася.

Одна частина мене хотіла дати шанс. Друга — називала слабачкою. Пообіцяла подумати.

Я знала тигра достатньо для легкості в спілкуванні. Для усвідомлення, що тягне до нього попри все. І дуже мало для довіри.

Подвійний ризик давив.

Якщо програю і потім розчаруюсь, мене... це може зламати.