Глава 13/1

Мелісса

— Меліссо, ти зрозуміла, що бики погано переносять наркоз? — у Вані вже змінилася платiвка на тему доповіді.

— Так, головне не перегодовувати, — не замислюючись в тему відповіла чи ні, почала вертіти головою.

Зовсім якось страшно стало. Ми в кінці третього кола досягли кінця парку. У березні і так небагацько людей траплялося нам на шляху, а тут же взагалі здавалося безлюдно.  Основне скупчення народу залишилось позаду біля майданчика з атракціонами та торговельними наметами. Ще й сутінки поступово занурювали вечір у темряву.

— Давай швидше повернемося до початку парку, — пришвидшила крок, смикаючи Ваню.

І тут же пригадала його доповідь. Попереду з'явилися два бики. Один лисий, другий з довгою чубом. Якщо так можна назвати двометрових амбалів, котрі рухалися нам назустріч. Тiльки-но алея здавалася пустелею, нiкого крiм нас, і тут вони - як з-під землі з’явилися.

До манії переслідування тигром додався страх. Це нерви, просто нерви. Турбуватися нема про що. Афірмації для заспокоєння не допомагали, але я намагалася.

Зараз вони пройдуть собі спокійненько повз нас. Справи в них. Ми-то їм ним навіщо?

— Гальмуємо! — прямо перед нами зупинився лисий бик.

Другий, з чубом, обійшов з іншого боку.

— Подивися, кого нам зустріти пощастило, — зловісно посміхнувся лисий бик.

— Думаєш, у них бабло є? Студенти, мабуть, багато не зрубати, — хрипким, таким, що вистужує душу, голосом прикинув наш бюджет другий.

Турбуватися все також нема про що, зрозуміла я. Пора кричати від жаху або непритомніти.

Переглянулись з Ванею. На його застиглому обличчі читалися ті ж думки .

— Якщо поживитись не знайдемо, заберемо дівчину, — вихід лисий швидко знайшов.

— Миленька, чому б не забрати, — від комплімента чубатого бика приємно не стало. Краще б я для них була потворна.

Від жаху скувало горло. Мені довелося докласти зусилль, щоб видавити з себе:

— Відпустiть нас, будь ла-аска.

Не знаю, як у Вані, а у мене гроші лише на проїзд до дому залишились. Навряд чи їм вистачить стільки «бабла» мене не забирати.

— Бач, чого захотіла. А нам голодними ходити?! — гаркнув лисий так, що я вискнула та сама протягнула сумку.

Чубатий бик підштовхнув Ваню в плече. Ледве втримала, щоб не впав напарник.

— Тобі що, особливе запрошення? Швидко показуй кишені!

— Вань, віддай їм все, — благала я.

“Всім” у мого напарника виявилися гроші на два проїзди до дому.

— Бабла дуже мало, телефони пошарпані, користі жодної від вас, — виніс невтішний вердикт лисий. — Дівча забираємо.

— А ти гуляй лісом, — знову штовхнув в плече чубатий Ваню.

— Ви не маєте права! — пискнув мій колишній напарник, намагаючись захистити.

Себе я починала вважати в минулому часі.

— Чого? — зірвав з нього окуляри лисий, — Без шмаркачів розберемося.

Чубатий схопив мене за руку і почав вiдтягувати від Вані. Лисий перегородив йому дорогу. І я вже прощалася з життям.

Як раптом... побачила Кирила.

Він навіть не дивився в нашу сторону. Нічого не помічаючи, переходив алею в далечині. Я не в змозі була думати. Раптом це не він? Здалека чітко не бачила. Більше сподівалася, що не помилилася.

І що є сили закричала:

— Кирило! Кирило! Вряту-у-уй!!!

Величезний бик продовжував тягнути, я впиралася. Озираючись, бачила, як той, кого я покликала, побіг до нас.

Господи. Я не помилилася. Вже змогла повністю розгледіти, що на мій крик відгукнувся — він, тигр, моя загроза і зараз єдина надія на порятунок.

Ось тiльки, чим він допоможе проти двох биків? Ми з Ванею так собі помічники.

Кирило наближався і наближався. Лисий відтягував мене все далі й далі. Ваню чубатий теж погнав за нами. Шок мене накрив з голови до ніг. І коли Кирил наздогнав нас, замість слів хапала ротом повітря.

Все: що трапилося далі, бачилося, наче в тумані.

Наш рятівник змахнув ногою і збив на землю лисого. Зверху стукнув. Той залишився лежати. Потім підлетів до чубатого і кулаком відкинув до кущів. Бики нестямно заволали. Просили їх більше не чіпати. Повзучи лисий сховався в тих же кущах, куди відлетів чубатий.

А Кирило повернувся до нас з моєю сумкою і окулярами Вані.

— Все, чувак, видихай.

Хоробрий тигр трохи потермосив застиглого напарника, поправив на його шапці бубон і начепив на ніс окуляри.

— Мелісса, ну то хіба можна в таких місцях гуляти? — в словах рятівника відчула сильне занепокоєння і хвилювання.

Не стала навіть чинити опір, коли він, заспокоюючи, притиснув мене до себе. Розридалася йому в куртку. Із сльозами відпускаючи пережитий жах.

— Вань, ну я не можу тебе обійняти. У мене принципи з цього приводу, — почула, як Кирило, майже вибачаючись, звертається до мого друга по нещастю. — Вони пішли. Все-все. Тепер все буде добре, — знову перемкнувся на мене. — Не плач, маленька. Скоро забудеться.

Дбайливо витирав мої сльози, просив бути завжди обережною, якщо поруч нікому захистити. А я знала, що не зможу забути, як мені пощастило, що тигр виявився поруч. Неважливо вже було, що я прийшла сюди через нього. Вчинок Кирила став більше, ніж подвиг.

— Дякую, дякую тобі. Якщо б не ти, вони б мене..., — боляче було продовжувати.

Ванька голосно схлипнув.

— Ну що з тобою робити. Йди теж сюди, — обійняв Кирил другою рукою і Ваню.

Ми й не пікнули, коли наш рятівник повів до своєї машини. Чому він відразу не запитав, куди нас відвезти, стало зрозуміло зовсім скоро, коли ми зупинилися біля кафе.

— Спочатку заспокоїмося, підбадьоримося. Мелісса зможе вмитися. Потім додому відвезу, — вибору не давав, лише попередив питання.

Ваня згідно кивнув, йому точно не перешкодить підбадьоритись. На мене подіяло чарівне слово «вмитися». Дійшло, що я сиджу, красуня, з розмазаною тушшю по всьому обличчю.

— Лише ненадовго, — попросила, коли виходила з машини.