Глава 12/2

Кирило

Коли я виходив з аудиторії, подружки Мелiсси хихикали над телефоном, кучерява все-таки встигла сфоткати мій «подвиг». Ревнивець знову прикрився книжкою. Самі ж доброзичливі звiролюби запрошували приходити до Годзілли в гості ще. Пообіцяв їм повернутися з подарунками і вийшов услід за Білянкою, котра зводить з розуму. У прямому сенсі цих слів. Збожеволію з нею скоро.

Не очікуючи більше ні на яку пiдставу знову питаю про те, заради чого тут напружувався. Без перебільшень — героїчний подвиг.

— В який день на цьому тижні ти підеш зі мною на побачення?

Конкретно, чітко та прямо. Тепер не викрутиться.

Мелісса задумалась. Навіть не так. Я повірив в те, що вона роздумує, обираючи відповідний день. Підвела очі до стелі. Загинала пальці на правій руці. Обчислювала. Терпіння закінчувалось, але я чекав.

І діждався…

— Знаєш, Кирил. Перебрала зараз по пам'яті всі дні, і.., — зробила паузу, голосно зітхаючи, — немає такого вечора, щоб я не ходила на побачення зі своїм хлопцем. Дівчина я вірна. Завжди з ним, зі своїм Іванчиком. Нікуди без нього, коханого.

Збентежену посмішку сприйняв як знущання. Нібито як: викуси, розвели тебе, хлопче, як лоха, ще і посміялися задарма.

— Відразу відповісти так не могла? Ідіота з мене зробити захотіла?

Моя гра в хорошого хлопчика дала збій.

— Ми домовлялися, що я погляну, а потім дам відповідь, — її виправдання виглядало дуже продуманим. — Ти і так поводишся по-ідіотськи, — добивати не перестала, — вже й не знаю, що мені зробити, щоб ти відчепився.

Напружую мозок, борючись з бажанням струснути нахабу. Дістала. Вже повністю. Вона ж знала, заради чого я прийшов. Так тупо мене ще не підставляли.

Навіть заради перемоги принижуватися не стану. Продовжувати переслідувати на перервах, вигадуючи, чим порадувати заразу під смішки друзів — набридло. Залишається послати та піти.

Надто просто. Надто легко так спустити їй всі мої обломи. Останній взагалі забувати не хочу. Дівчатка,котрих підвозив, як ті сороки, вмить рознесуть по універу, як я базікав з хом'яком. А кучерява подружка Білянки ще й фотки покаже.

Рішення прийшло раптово. Просте і в той же час ризиковане. Божевільне і офігенне. Насилу зберігаю облічча серйозним. Це навіть краще, ніж отримати зараз її згоду.  На відміну від Білянки, я-то вмію грати і не видавати себе за великим бажанням.

Вдихнув поглибше повітря, рахуючи до п'яти.

— Ти ж хочеш, щоб я від тебе відстав і більше не переслідував в універi?

— Так, хочу, — відповіла не дуже твердо, але переконливо.

Два слова неприємно кольнули та додали впевненості.

— Мені потрібні докази, що твої побачення реальні. Вважай це умовою. Інакше, не відстану.

— Ну і як мені доводити? — знову нервувала, перетворюючись на улюблений колір хом'яка на обличчі.

Швидко прикинув час на підготовку.

— Назви місце, де ви проводитимете час в п'ятницю. Я близько наближатися не стану. Хочу переконатися лише в тому, що ти не провела мене з хом'яком заради втіхи.

Хоча сам знаю.. Провела! Ще й як провела.

— Чесно-чесно не наблизишся? Мені слабо віриться…

Довіра у нас з нею взаємна — ніякої.

— Ні. Ні за що не підійду. Лише, якщо сама мене покличеш, — майже присягаюся.

— Ну ми... гуляємо зазвичай в цьому..., — запнулася, медово-карі оченята бігали туди-сюди, — в центральному парку. Там найчастіше. Туди і в п'ятницю підемо.

Відмінний вибір місця. Мене такий розклад ще більше порадував. Муха-ха.

— Що ж. Раз не доля нам провести час разом, — тоскно вимовив з глибоким смутком у голосі, — вдалого побачення тобі з ботаном в п'ятницю, Меліс-са. Такого, щоб запам'яталося на дуже-дуже довго.

Стільки приємних побажань вона взагалі не чекала. Навіть «дякую» отримав.  Рано ти мені дякуєш. Адже все попереду. Встигнеш ще, Біляночко.