Глава 11/2

Мелісса

— Мам, прибери скоріше від мене телефон. Далеко заховай! Круасан з'їсти не дали. Пирiг теж заважають. А ім'я і у мене дивне. Ууу. 

Хто ховається під написом пояснювати зовсім не хотілося.

— Ну ти ж пам'ятаєш, я тебе так не випадково назвала, — мама прийняла мою реакцію на свою адресу.

Знаючи, яка довга розповідь сто п'ятдесят третій раз послідує далі, показала, що все пам'ятаю і звиклася за двадцять років. У останні три роки змирилася повністю.

— Ти мені дала таке ім'я, тому що пiд час вагітності любила заварювати, їсти і нюхати листочки меліси. Все пам'ятаю, мам. Дякую, що тебе не тягнуло на гірчицю, хрін або перець. Пощастило мені.

Мама з посмішкою погладила мене по голові. Радіючи, що я більше не прошу, як в п'ять років, змінити ім'я на Олю.

Телефон бренькнув повідомленням. Знову підстрибнула на стiльцi.

— Ти вся, як на голках, доню. Краще відповісти Тигрові. Відповіси. Інакше так і будеш підстрибувати в очікуванні.

Підсунула мені телефон, і залишила з пирогом і наполегливим тигром. Ніяк не заспокоється невгамовний.

Пом'ялася не більше хвилини.

Не дивитися? Боляче треба.

Поглянути? Е-е-е.... Рука сама потягнулася.

Ох, гляну все ж таки.

«Вже повернулася з побачення?»

Ну який нахаба! Звітувати, чи що, повинна?

«Ми так мало не гуляємо. Побачення в самому розпалі».

На тобі, отримай.  Ой, треба б додати моєму хлопцеві солідності.

«Ми ще в ресторан скоро підемо».

Ха! Ми такі. Одного дня Ваньку після зміни в притулку тварин до Макдональдсу затягнула. Там теж написано «ресторан» при вході.

«Брешеш ти все, Білянка».

Сердиться, значить. На Білянку перейшли. Приємно, що не я одна збісилась.

«Даремно не віриш. Мій прекрасний мачо — романтик рідкісний. Старається для мене. Добрий-предобрий».

За бажання, правду і тут можна знайти. Ванька дуже романтично мені нещодавно читав свій реферат на тему глистів. Так душевно все розписав. Не даремно його наш препод по паразитології любить.

Миттєво прилітає нове послання:

«Я більше повірю, що він тебе в бібліотеку зводив, ніж до ресторану. А я б тобі незабутнє побачення влаштував. Зі мною не засумуєш. Не те, що з ботаном якимсь».

Хтось ціни собі не складе, як я подивлюся.

«Зате Ваня хом'яків любить і торкатись до Годзілли не боїться».

Добивати, так добивати.

Тиша затягнулася надовго. Я вже й шматок пирога доїла. І чаєм напилася. У душ принесла з собою телефон. Зовсім мені нахаба докучливий не потрібен, аж ніяк. Просто цікаво, що відповість.

Уявляла, як він насупився. Психанув. Звiв свої широкі брови. Вигадки дотепні підшукує. Настрій піднявся, пісеньки заспівала.

Сам зараз чи ні? Теж лізло в думки. Подумалося, що якась крихітка довгонога відволікла, і стало вдвічі образливіше. Настрій впав, бурчання прийшло на зміну. Ось дурень. Дзуськи ще тобі напишу. Зарині своїй співай, який ти крутий і шалений.

У своїй кімнаті відволіклася на теревені в чаті з подружками. Вдавала, що мені теж смішно, коли торкнулося обговорень зграї. Нам так і хотілося їх провчити. Але всі ідеї виглядали безглуздо. Вірогідність того, що зiркуни і самі відстануть ми також не відкидали. Дашка взагалі розслабилася, кажучи вiдносно Алекса в минулому часі.

Після чату взялася вивчати тести, які нам задавали. Гучне пілікання мене збило на третій сторінці.

Увійшла до повідомлень. Прочитала і... І ледве не впала з ліжка.

«Якщо я погладжу Годзіллу — підеш зі мною на побачення?»