Глава 8

Мелісса

Ангеліна якраз підібралася до шокуючої новини. Так вона назвала те, що з нею трапилося. По телефону пообіцяла поділитися при зустрічі.

І після її слів:

— В мою особисту спальню увірвався...

Даша ойкнула, схопившись руками за голову.

Спочатку подумала, що вона так бурхливо реагує, не терпиться взнати: «Ну хто ж?». У мене варіантів навіть не було. Взагалі не уявляю, кого до Ангеліни могло принести.

— Та це ж оливка! — так і не дала продовжити нам Даша, взнати ім'я невідомого, — Кому робити нічого?!!

Це вже вона закричала, миттєво спалахнувши. З волосся дістала й насправді оливку. Повернулася у пошуках винуватця. Я теж придивилася до далеких столиків. Ох і не заздрю тому, хто Дашкине волосся пригостив.

— Він тут.

— Лише його тут не вистачало.

— Приб'ю гада!

Відмітили ми зграю зiркунiв одночасно. Кожна реагуючи по-різному.

Змінили піцерію для різноманітності, називається. А мені й винуватим зробити нiкого. Я ж сама і запропонувала хоч разок побувати в справжньому клубі, на честь від'їзду цирку на гастролі. Ангеліна сумнівалася, у мами відпрошувалася. Даша зраділа, вона давно хотіла.

Ну що за напасть така?

Рятівний вихід близько. Схопила сумку. Зграя піднялася. Встигнути б лише.

— Дівчатка, швидше побігли!

Боязка найчастіше Ангеліна не зволікала, як і я. Підхопилася бігти за мною.

— Нi! Поки не взнаю, хто кинув, з клубу не піду. І йому не дам!!!

Даша відмовилася від втечі, навпаки кинувшись їм назустріч.

Мене ноги самі несли на вихід. Ось вже двері. Залишилося зовсім трішки. Перед останнім кроком за поріг, полізли думки. Дашку одну залишати не можна. Ми ж трійця. Команда подруг. Завжди скрізь разом. У Ангеліни на обличчі читалися ті ж сумніви.  Нашею розгубленістю скористалися швидко.

— Мелісса, сьогодні я не кусаюся. Не варто так рано втікати, — обіцянці тигра, що став посеред дороги, виставивши руки, вірилося мало.

Знову солодко співає, але й вибору не залишає.

— Ми і не збиралися іти звідси, — кинула погляд на розбiрки Даши з блондином із зграї. Третій екземпляр усміхався поряд з почервонілою Ангеліною. — Коли захочемо піти, тоді і підемо. Будеш ти тут чи ні, мене не хвилює.

Махнула Ангеліні, і ми гордо повернулися за стіл.

Сама-то розумію, що без нашої войовничої подруги піти б не змогла. Але дратує. До жаху дратує, що нахабний Кирил припише моє повертання в свою честь. Досить з мене його повідомлень. Як відчувала — пахне обманом. Адже повiрила, як дурепа.

— І як же тебе ревнивий хлопець в клуб відпустив? — залишати мене в спокої брехун і не збирався.

Весь такий прекрасний. Вирядився. Білосніжний джемпер підкреслює контраст пекучо-чорного волосся. Гіпнотизує мене кристалами сірих бездонних очей, нависаючи над нашим столом. Пахне приголомшливими чоловічими парфумами.

Так би й стукнула по чолі!

— Мій хлопець мені довіряє, — Ангеліна від здивування розкрила ширше очi. Вони ще не знають, що я зустрічаюся з папугою. — А як ти зміг в такому хворому станi доповзти сюди? Ще з ранку не міг піднятися з ліжка, — про це брехун мені написав.

Ще жаліла гада.

— Все з твоєю допомогою, Біляночка, — хоч би моргнув, коли бреше, так ні ж! — Ліки приймав керуючись твоїми порадам. І ось, я тут! Здоровий і готовий біля тебе присісти.

Нахабства не відняти. Посунув мене впритул до Ангеліни і пристроюється поруч на диванчик. Відразу видно, кому запрошення і дарма не потрібно.

Хочу та беру. На мою думку йому плювати.

А чому вибрав мене? Хотілося б зрозуміти його парубкоподiбну логіку.

Зрозумiю-не зрозумію, а зближуватися в мої плани точно не входить.

— У нас дівич-вечір. Самі пересядете або нам нове місце пошукати? — наїхала вже не лише на Кирила, але й на його дружка, який також посунув Ангеліну з іншого боку.

Звідки вони такі зухвалі лише беруться?

— Відстань від мене, ідіот! — подруга штовхнула зі всієї сили свого сусіда, і він випав за диванчик на підлогу.

Точно! Як я відразу не збагнула? А то сиджу тут, вдихаю незрозуміло навіщо приголомшливий аромат невгамовної нахаби.

— Ось цього робити не треба, — перехоплює тигр мою руку, ніби думки читає, — Дівич-вечір — це святе. Заважати ми вам не будемо. Відпочивайте далі.

Потерла вуха, може я чогось недочула?

Кирило встав, майже упевнена, спеціально зачепив моє розпущене волосся. І, на моє полегшення, віддалився.

Так далеко пішов, що і полегшення здулося. Удвох з приятелем тепер влаштувалися за столиком прямо навпроти нас. Відстань тут коротка. Столи зрушені близько. Покрутила головою. Вдалині все зайнято.

— Нам вони все одно не заважатимуть, — більше налаштовуючись на впевненість,  заявлявила Ангеліні. — Ви думали, вони не до кінця парубкоподiбнi? Не вірили мені? Ось, ти й сама переконалася.

На моїй останній фразі повернулася з поля бою Дашка, пихкаючи паром від злості.

— Ух, ну і козел же блондинистий, цей Алекс, — так я взнала ім'я другого дружка, — Вибачитися навіть не захотів. Нормальненько так: “Краще подякуй, що помідор не кинув. Твоя шевелюра — відмінна мішень”. Це мені він таке заявив. Я своє волосся вимила перед виходом. Бальзам наносила. Більше години розчісувала. І стала зручною мішенню для козла.

— Зате тебе в одній нижній білизні не бачили, — гірко схлипнула наше янголятко.

Ми з Дашкой миттю відкинули козла та тигра, вимагаючи подробиць.

Вечір виявився дуже насиченим на сюрпризи. Хоч би один приємний. Про те, як до неї увірвався Марк, студент її мами, Ангеліна розповідала, запиваючи водою через слово. Ніде від них порятунку немає. Оточили гади невгамовні з усіх боків.

— Помста парубкоподiбним! — прошипіла Дашка.

— В образу себе не дамо, — рішуче приєдналася я.

— Ігнорувати будемо точно. А до кінця нашої суперечки вони і самі відстануть, — розумно запропонувала Ангеліна.