Роздiл 4/1

Мелiсса 

Надвечір зібралися з подружками в нашому загальному чаті, який ми назвали "Красуні хоч куди». Кому ще лестити, як не самим собі. Усе самі, усе самі. 

Дашка спочатку скаржилася на безжальних предків, які примушують допомагати на своїй роботі. Для мене вони супергерої без гальм, а для неї безжальні трудоголіки. Просто мені складно сприймати її маму та батька, коли приходжу до них додому, звичайними людьми. 

Все як у всіх - пригощають чаєм, пирогами, можуть запитати про навчання, пожартувати або виписати зауваження доньці. Такими вони бувають дома, куди потрапляють нечасто. І ось, вже наступного разу після милих посиденьок, Даша тягне нас у свій другий дім. 

А там... Капець! Її батьки у блискучих трико входять в клітину лева. Без видимих зусиль по клацанню пальця танцюють з ведмедями або скачуть униз головою на верблюдах. О так, цирк і є другий будинок, робота й династія, в якій подрузі повезло народитися. Легко спостерігати за трюками невідомих артистів. Але мені все так же важко не замружувати очі, коли тітка Аня засовує голову у величезну пащу, що гарчить. 

— Довелося вигадати багато завдань по навчанню, щоб втекти в квартиру, — під мої спогади поділилася звичною хитрістю Дашка, — І так три клітки почистити довелося, а на додачу ще й лам вичісувати. Скоро цирк відчалює на гастролі, хоч передихну від дурдому. 

Незважаючи на її виразний вдих полегшення, ми з Ангеліною знаємо, як вона через тиждень почне нудьгувати й рахувати дні до повернення свого циркового дурдому. 

— Знову підемо відзначати початок гастролей? — нагадала я про традицію, яка більше є приводом. 

— Давайте заздалегідь місце придумаємо. Можна і не в піцерію сходити, — далека від розгульного життя Ангеліна раптом вирішила внести різноманітність. 

— В кав'ярню теж не хочеться. Ми вже вийшли з того віку, коли тістечками з какао відзначали, — закреслила і другий варіант наших зборів Дашка. 

Обговорення куди піти перекинулося на студентські улюблені місця, про які ми знали зi слів однокурсників. Так і не визначившись до кінця, Дашка перебила дискусію, переводячи тему в інше русло. 

— Ти впізнала ту кікімору? — побачивши мій здивований погляд та нерозуміння Ангеліни, прояснила: — Ну крихітку нахабного тигра на парковці. Це того, що... 

— Та зрозуміла я, про кого ти, — мене навіть труснуло після нагадування перших слів, зайві подробиці не потрібні, — Здалася знайомою, студентка нашого унiвера. Точніше не можу сказати.

— А я засумнівалася, залізла на форум та знайшла, — з гордістю своїх пошукових талантів заявила Дашка.

Вона колись у цирку втраченого єнота відшукала після тижневої пропажі. Тепер вважає себе майже детективом. 

Перед нами на екрані з'явилося зображення. 

— Ох, і нічого ж собі! — вигукнула Ангеліна, розглядаючи фотку з останнього конкурсу краси "Міс универ". 

— Ось вона де, — Даша провела курсором миші навколо гарненького личка моделі, що задерла ніс та закусила губу. Нафіга такою красивою бути? Млин горілий. — Ім'я її — Зарина, студентка  факультету фінансів, зайняла вона тоді третє місце. 

Зрозуміло тоді, чого губу закусила — від невдоволення. 

— Що і треба було довести, —  нічому дивуватись, як на мене, — Якщо біля зіркової банди крутяться такі німфи, то нашим однокурсницям пора рожеві окуляри вимити з милом, а ще краще зняти і не сподіватися.

Перш ніж попрощатися з дівчатками попросила їх більше не згадувати парубкоподiбного нахабу та його друзiв. Домовилися забути події з Годзіллою та в їдальні. Зла не тримати, але й не наближатися. Ми ж не дурні, як наші однокурсниці.

*** 

До першої пари ледве встигла з ранку. Не без допомоги мами, зрозуміло. Розбудили, підняли та вигнали. Три визначення моїх зборів в унiвер пояснюють, чому приїхала я розпатланою, в пом'ятому светрі, і не встигла тушшю показати, що вії у мене все ж таки є. 

Ранок буває жорстоким, ага. У моєму випадку часто. 

— Мелiсса, ну ти чума. Ха-ха-ха. Тобі гребінець подарувати? — приємно мати доброго друга, але вдвічі приємніше його стукнути. 

Бамс. Пiдручником по тімені. Полегшало!

— Ваня, так ти ніколи не знайдеш собі дівчину, якщо молотимеш усе підряд, — шикнула на нього і попрямувала в останній ряд до подружок.

Перша лекція тягнулася дуже довго. Препод з придихом намагався вселити в нас любов до паразитів. З ніжністю описував осоружних черв'яків. Варто було комусь фукнути, і одразу шкодував, що на світ народився. Двійки так i сипалися від черв'ячного романтика. Так що усі мовчали та створювали видимість щастя від знайомства зi слизнями. Препод сам же й фото робив. Цілу фотосесію організував, сердечок тільки бракувало.

Дзвінок третій курс ветеринарів сприйняв, як сигнал до рятівної втечі. І ми не виключення, вибігли усередині табуна в коридор. Обережно лавіруючи між ліктями, намагалася не відриватися від подруг. З моїм маленьким зростом затопчуть і не помітять.

Топтати не стали, а ось за руку потягли. 

— Якого? — здається, язик проковтнула. 

Озирнулася, подружки в кінці коридора. Заздалегідь домовилися не зволікати, і відразу бігти в буфет. У такому шумі кричи-не кричи — вони не почують. 

— Надовго не затримаю, потрібно поговорити, — без згоди, як пушинку, мене витягнув з натовпу сам невгамовний тигр, власною персоною. 

Друга спроба "Якого?" далася так само.

Притягнув до стіни біля вікна та зупинився. 

— Ну привіт, — засліпив мене посмішечкою, а як на мене, оскалом. Добра зовсiм не чекаю! — Виглядаєш... эээ, — замявся, оглядаючи від ніг до голови, — Пречудово!

Згадала Зарину на фотці. Себе в дзеркалі з ранку перелякану.

Ах, ти ж брехун!

— Чого тобі? — привіталася у відповідь, узявши себе в руки після компліменту.

— Минулого разу мені здалося, що ти на мене злишся. Ось я і прийшов до тебе згладити погане враження. 

Очманіти. Землетрус зараз мене менше здивував би.