18.2

― Саме завдяки тому, що вони в болоті, я вас витягую з дупи! ― Маердан, як завжди, отруйно посміхається, його голос ріже, мов затуплений ніж.
― Нас? Себе витягуєш! ― кидаю у відповідь, не приховуючи роздратування.

В його усмішці щось звіряче, майже тріумфальне.
― Куди ж без цього? 

― Дан! ― осмикує Лайон, тон суворий, як сталь.

Уявляю, як ми обридли йому своїми розбірками. Але стриматись не можу. Древній просто виводить з себе, бісить, дістає до найтемніших глибин душі.
― Він тебе вбити хотів! ― нагадую.
― Хотів. Бо мав потребу, ― Маердан стискає зуби, його голос здається шматком льоду.
― А тепер?
― Тепер не маю.

― Арм, ― тепер вже король звертається до мене, намагаючись приборкати напругу.
― Я хочу знати! ― майже гарчу, свердлячи Маердана поглядом.
Древній напружує щелепи, на обличчі грає тінь справжнього гніву.
― Гаразд, я ненавиджу Древніх! ― зізнається раптом, слова звучать, мов удар батога.

― Жартуєш? ― слова вириваються автоматично, навіть я, звиклий до будь-яких сюрпризів цього світу, відчуваю, як ґрунт вислизає з-під ніг.
― Ні. Ненавиджу. Вони вбили мою сім’ю!

― Твоя сім’я порушила закон, ― нагадую холодно, наче це могло щось змінити.
― Мені байдуже! Це моя сім’я, тобі зрозуміло, кривавий?

Мене наче обдає холодним душем, коли починаю розуміти мету, що ховалась за його діями останні десять років.
― Ти хотів втягнути Аквіланію у війну з Рітанією. Саме тому підтримав переворот.
― Не з Рітанією. І не тільки Аквіланію, ― Маердан посміхається задоволено, мов кіт, що загнав мишу в кут.
― Божевільний! ― хитаю головою.

― Тепер у мене кращий план. І якби я не був божевільним, не погодився б на вашу пропозицію, ― в його голосі чути насмішку, яка викликає огиду.

― І чим таким займались твої родичі? ― питаю різко.

― Вони експериментували, ― втручається Лайон, голос спокійний, як завжди.
― Експериментували? З чим?

― Виводили ідеального солдата, ідеальну істоту, ― відповідає король, наче це звична справа.
― Тобто?

Древній зневажливо пирхає, наче моя реакція його смішить.
― Слово "генетика" тобі знайоме, кривавий?

― Ще одне слово! ― гарчу, відчуваючи, як лють підступає до горла.

― Людей із первісною магією Аквіланії магічно трансформували, насичуючи магією Древніх, ― Лайон продовжує.

― Ну, це вже було… ― бурчу, насуплюючись.
― Тільки тепер обидві магії мали не витісняти одна одну, як за часів перших Бардальфів. Вони повинні були взаємодіяти, створюючи нові напрями, ідеальну істоту…

― Я помилився. Ви всі божевільні, ― хитаю головою, відчуваючи хвилю огиди. Нудота підступає до горла. Експерименти над живими людьми… Ми, люди, для них ― ніщо. Лабораторні щури. Бажання вдарити цього самовдоволеного мерзотника зростає щосекунди.
― Як же тобі вдалося врятуватись?

― Я був тоді підлітком. Взагалі не брав участі. Подорожував між світами, навіть не знав, що моя родина…

Слова обриваються, наче нитка. У скронях раптово щось шугає. Жар обпалює шкіру, запах диму дере горло. Очі широко розплющуються, але я розумію, що ці відчуття ― не мої. Це Кейті. Вона в небезпеці.

― Арм! ― здивовано гукає Лайон, коли я різко підводжусь.
― Я мушу! ― кашель знову дере горло, але я вже мчу до виходу.

Стара обсерваторія, переобладнана в наше сховище, занадто далеко від міста. Година їзди, а за цей час Редженсі Хейвен може згоріти дощенту. Разом із ним ― Кейті.