17.3

Далі прогулянка проходить у звичному ритмі. Про минулі одкровення наче забуваємо. Хіба що Альберт… його відношення до мене стає ще ближчим, теплішим, і якоюсь мірою змовницьким. Наче після розповіді я стала його співучасником, другом, довіреною особою. А якщо й не стала, то на шляху до цього. 

І я б припустила, що в колишнього свій шкурний інтерес щодо перерозподілу магії. Проте йому що з цього? Він зі старовинного аристократичного роду магів-артефакторів. В його здібностях не має жодного сумніву, королівство користується його розробками, консультаціями та порадами. То чому ж така гарячковість стосовно несправедливості вищих сил?

Питання гризе, наче черв’як спіле яблуко. В душі сумбур та занепокоєння, хоч зовні намагаюсь тримати обличчя, з уважним виглядом слухати все, про що розповідає Альбер, кивати й посміхатись в потрібних місцях. Таким як він лестить, коли кожне їхнє слово ловлять з відкритим ротом. Як я раніше. Як Марта…

Чомусь мимоволі згадую служницю. Цікаво, де вона зараз. У Фесі, в маєтку. Так і лишилась служницею, чи підійнялась сходинками вище, до сільської коханки, яку Альберт час від часу навідує. 

Карета чекає біля воріт мого маєтку, і ми знову йдемо пішки вулицями Сен-Ажену. Вітер нарешті вщух, і прогулянка починає приносити справжнє задоволення. Вдихаю аромат прогрітого повітря, наповненого пахощами квітів та випічки. Час наближається до обіду і всі кав’ярні та ресторани переповнені відвідувачами, а кухні працюють на повну. В душі нарешті панує умиротворення, з усіма загадками вирішую розібратись завтра, а поки просто насолодитись моментом. Чи багато ще таких світлих і теплих днів залишилось, коли сонце встигає прогріти повітря через кілька хвилин після негоди. 

Навіть не заважає на чергове вихваляння Альберта стосовно його успіхів в роботі. До цих розмов я звикла, й свідомість реагує на них точнісінько як п’ять років тому. Хіба що без минулого захвату. Легка цікавість, не більше. Альберт дійсно талановитий, цього в нього не відібрати. 

– Уявіть, Кейті, лише торкнутися – і двері відкриваються самі, наче вітають тебе. Ідеально збалансована магія, жодних помилок, жодного дискомфорту. А це... – робить паузу, ніби додаючи драматизму. – Унікальний винахід, такого більше ніхто не створить.

– Проте, – раптово спиняється, примушуючи зупинитись і мене. Повертається, обдає гарячим поглядом. – Не лише над цим я працював усі дні в розлуці з вами. Ваша краса заслуговує на щось особливе.

Несподівано витягує з кишені невеликий артефакт – маленьку золоту кулю з різьбленими візерунками. Вона ледь світиться, виблискує, і Альберт, не відводячи погляд, промовляє:
– Це особливий подарунок для вас.

Мої очі самі по собі широко розплющуються, а в душі щось дзвенить і лоскоче, як завжди, коли поруч магія.

Куля повільно розкривається, вивільняючи маленький, ніби зроблений зі світла, букет троянд. Їх тендітні, прозорі, наче кришталь, пелюстки, світяться й виблискують на сонці. 

– Це прекрасно, Альберте, – промовляю з легким тремтінням в голосі. – Дякую.

– Ви надихаєте мене, Кейті. І я готовий творити ще більше, день і ніч.

Помічаючи мій захват, з усмішкою протягує:
– Ці квіти – не просто окраса. Вони мають властивість захищати від будь-якої небезпеки. 

Я й торкнутись боюсь такої краси. Пальці тремтять, ніби по них тече рідке полум’я. 

― Сміливіше, Кейті, ― підстьобує.

Рука тягнеться до букета. І як тільки мої пальці торкаються стебла, одна з троянд, випадково випавши, розчиняється в повітрі, залишаючи ледь помітний запах озону. 

Хребет ошпарює жахом. Невже я знову вирішила всмоктати магію. І просто на очах у Альберта!

Боязко підіймаю погляд: його усмішка ідеальна, але в кутиках очей відчувається напружений блиск.

― Все гаразд, ― втішає. ― Адже й справжні часом в’януть та осипаються. Інколи таке трапляється й з магічними.

Вичавлюю слабку посмішку, й стискую амулет в кулаку. Букет зникає. А з ним і гарний настрій. Легкий страх поселяється десь у куточку свідомості: здогадався чи ні?

Альберт проводить мене до дверей. Але довго не йде, наче чогось чекаючи. Я опускаю очі, вдаю зніяковіння. Насправді просто ховаю страх.

― Мені вже час, Альберте. Дякую за прогулянку і подарунок… ― бормочу невиразно.

Його пальці торкаються мого підборіддя, примушуючи глянути в очі.

― Все для тебе, моя люба Кейті… ― подається вперед, наче хоче поцілувати, але все ж згадує про пристойність і просто цілує руку. 

Під ребрами вовтузиться нудотний клубок. Ледь витримую прояв уваги. Й коли нарешті лакей зачиняє за мною двері, почуваю полегшення. Артефакт-подарунок обпікає через тонку тканину рукавички. Наче отруйну змію затиснула в кулаку. 

― Леді Сент-Мор, ― кланяється лакей. ― Вам передали доки вас не було, ― киває на високу підлогову вазу, з оберемком ніжних маленький червоних троянд. Темний колір майже брунатний, але краєчки пелюстків облямовані чорним. Вони такі яскраві й водночас ніжні, що хочеться торкнутись їх, вдихнути аромат. Ловлю себе на відчутті, що від примарного букету випромінювалась холодна, штучна краса, бездоганна в ідеальності. Проте ці живі троянди, можливо й не такі досконалі, але теплі й прекрасні своєю недосконалістю миліші за будь-які інші.

Між стеблами помічаю картку. Витягую її й мовчки читаю. 

“Цей сорт називається “Нічна Красуня”. Він розквітає лиш опівночі, під місячним світлом. Квіти, що здатні подолати нічну пітьму мають бути сильними, але їх ніжність підкорить будь-яке серце.” 

Картка без надпису, але я знаю від кого. Й у грудях раптово стає боляче й тісно.