17.2

Мимоволі підтикаю вуста. Де його носило всю ніч. 

― Щось трапилось, Кейті? ― Альберт моментально вловлює зміни в моєму настрої. 

Струшую головою, знову віднаходжу втрачену легку посмішку. 

― Ні, все гаразд. Просто замислилась… Про погоду. Чи не залегко вдягнута… Обіцяли пронизливий вітер з ріки… 

― Якщо навіть замерзнете, я знаю як зігріти. Мій плащ до ваших послуг, ― обдаровує палким поглядом. 

Саме таким, якого я добивалась. Але мені хочеться вмитись від нього, зануритись в ванну по самісінькі вуха й сидіти там, доки шкіра не вкриється зморшками.

Пересилюю себе, приймаю руку, й ми виходимо разом з маєтку. Позаду, відставши на кілька кроків, Нел. 

Вітер з ріки дійсно пронизливий. Відразу ж здіймає поділ сукні, прагне зірвати капелюха. Але мені чомусь він до вподоби. Стрімкий потік наче вимітає зайві думки та сумніви. Залишає лиш голе, неприкрите бажання, ціль, мету. І план, як її досягти. Все інше раптово стає неважливим, несуттєвим. Тим паче нездійсненним. Чи варто мріяти про Армстронга, якщо нам ніколи не бути разом. 

Ми звертаємо на сусідню вулицю, прямуємо до парку.  Під захистом дерев стає тихіше й тепліше. І це спонукає до розмов. Принаймні Альберта. Наче він шукав саме таке тихе віддалене місце, налаштовуючись сказати щось важливе.

Після кількох солодких, як патока, компліментів, приємних банальностей він стає задумливим. І заклопотаним. Я ще в минулому навчилась розрізняти найменші відтінки його настрою, й зараз безпомильно, наче не було цих п’яти років життя порізно, можу сказати ― його не на жарт щось турбує. Причому турбує настільки сильно, що навіть побачення, якого чекав стільки, часу не здатне відволікти. 

― Альберте, вас щось засмутило, ― співчутливо питаю. 

Роль потрібно відігравати при будь-яких обставинах. Підлаштовуватись під різні сценарії та виверти долі. 

― Ні, Кейті. Нічого… Просто… ― зацікавлено дивиться на мене. В очах нарешті спалахує іскра завзяття. ― Я згадував минуле. Інколи сумую за ним. Ви сумуєте?

Насуплюсь. Чи сумую? Мабуть, але не за минулим. За відчуттям безпеки, любові, впевненості в завтрашньому дні. З того дня, коли мене вбили, ні разу такого не відчувала. Здається, подібні почуття властиві лиш молодим наївним дівчаткам, вихованим на казках. 

― Часом… ― відповідаю максимально чесно. 

― За своїм чоловіком? За днями поруч з ним?

Питання дивує.

― Я його кохала, ― знизую плечима. 

― Як він помер?

Спиняюсь просто посеред алеї, на щастя сьогодні не багато любителів прогулянок, і ми нікому не заважаємо. Уважно дивлюсь йому в очі. 

― Він хворів… Застуда переросла в запалення… Ніхто не зміг допомогти. Лікар у Морі не мав на це сили. А більш обдарованого цілителя довелось чекати тиждень. Коли він прибув, було занадто пізно. 

Ця легенда ― напівправда. Перший чоловік Кейтлін Сент-Мор дійсно помер від запалення. Й дійсно тому, що не було кваліфікованого цілителя.

Альберт співчутливо хитає головою. 

― Прикро визнавати, але магія в нашому світі вирішує багато проблем, ― несподівано видає. ― Й часом мені здається, що дехто дарма нею обділений. Скільки розумних талановитих людей без здібностей, маючи їх, вони досягли неймовірного успіху. І разом з тим є сотні, хто володіє магією та втоптує її в багнюку, не цінує її, не розвиває, зариває талант в землю, спиваючись та програючи в карти всі статки. Це несправедливо, ви згодні?

Обережно киваю, не розуміючи, до чого він веде. Подібні розмови на межі пристойності та зради.

― Не справедливо. Проте лиш вищі сили знають кого наділити. 

― І це прикро, ― стискає вуста в лінію, відводить погляд. ― Було б добре, якби можна було забирати дар у недостойних і передавати достойнішим…

― Це неможливо! ― вигукую трохи голосніше, ніж варто, злякана несподіваним запалом. 

― Так, цілковито неможливо, ― повертається до мене. 

Схоже, ця тема таки зачіпає Альберта. Не через мого ж чоловіка він так завівся.

― А… ― заминаюсь, не знаю, чи варто питати. Проте якщо не спитаю, буде дивно. Лишається зібрати всі сили й витримати відповідь. ― А ваша дружина? ― так і не наважуюсь сказати слово “померла”.

― Її вбили! ― стискає кулаки.

― Вбили? ― у вдаваному здивуванні округлюю очі. Рана від кинджала починає нити.

― На карету напали розбійники. Ми менш як рік були жонаті….

― Співчуваю… 

― Ми маємо багато спільного, чи не так? ― несподівано починає погладжувати мою долоню на своєму передпліччі. 

Доторки настільки неприємні, що повзуть мурахи. 

М’яко вивільняюсь, дістаю хустинку і вдаю, що витираю очі, розчулена розмовами про чоловіка.

― Можливо… ― не поспішаю погоджуватись.

― Я теж кохав Елінор. Вона була особлива… ― погляд затуманюється. ― Як тільки її побачив на балу у тому маленькому провінційному Фесі, відразу зрозумів ― повинна бути моя. І не заспокоївся, поки вона не відповіла згодою. Та щастя тривало недовго… 

Так театрально зітхає, що майже вірю. Хоч в животі вовтузиться зліть. 

― Знаєте, я шукав, тих, хто вбив Елінор, ― ошелешує наступним щемким зізнанням. ― Ми покарали їх всіх. Проте я інколи думаю, якби захисні амулети найнятого екіпажу були сильнішими, чи допомогло б це вберегти їй життя? Досі картаю себе, що піддався на її вмовляння та не відправив за нею власну карету.

Хочеться дати йому ляпаса, щоб врешті побачити не ці награні емоції, а справжні почуття. Мене нудить від його притворства, від щемливої історії, що має розчулити графиню, та зробити Альберта ще більше привабливим. 

Ледь рота розтуляю, бормочу.  

― Впевнена, вона вас бачить і бажає вам щастя…

Щиро бажає, додаю подумки, за ґратами.

― Гадаєте?

Нудота підкачує горлом. Ти маєш грати, й грати чудово, зберись врешті! ― гримає внутрішній голос.

― Так!

― Мені задається, вона б побажала щастя саме з вами, Кейті, ― ошелешує. ― У мене таке враження, що давно вас знаю, що ми близькі, вже багато років. Дивно, чи не так? Ви, мабуть, вирішите, що я божевільний.