Розділ 17

До ранку розбираємось з наслідками злому. Я вимотана до межі. Доводиться звільнити кількох охоронців, що не впорались з місією та дрімали на посту. Але й по правді, той, хто вчинив безлад в лабораторії теж не останній маг. Більшість сигнальних міток він пройшов без зусиль. Приспав ту, що в лабораторії, й навіть устиг понишпорити. Мені доводилось активувати всі сигнали вручну. На щастя до сейфа він так не дістався, навіть не зрозумів, де він. А з лабораторії нічого не пропало. І я мимоволі роблю висновок, що приходив він за тим самим фоліантом. Так думає й сам Майк, що зосереджено проводить інвентаризацію наших скарбів. 

Але наче відчувши мій погляд, повертається й несподівано заявляє:

― Йди уже на своє побачення!

Підтискаю вуста.

― Я потрібна тут!

― Поки не розберемось з ілюзіями, взагалі вважаю, що потрібно якомога менше з’являтись на людях, ― видає, відкладаючи в сторону чергову потріпану книгу.

І він цілком серйозно. Аж образливо.

― Але як? Я керівник! ― нагадую. 

Не подобається, що стільки часу буду поза справами. І, до речі, власне скільки саме часу. Коли ми усунемо цю проблему. Навряд чи за день-два…

― Скажемо, що хворієш. Йде осінь. Сезонні застуди, Ел. А я поки знайду щось, що допоможе закріпити ілюзію. Принаймні тепер ми розуміємо, чому вона зникає, а це вже пів справи.

Вагаюсь. На побачення йти не хочеться, але мушу. Вже стільки часу ігнорую Альберта. Чергова відмова стане цілковитим провалом. Але й Майка лишати самого розгрібати усі проблеми якось не по совісті.. 

― Їдь! Розважся! ― наполягає. ― Але не забувай про обережність!

― Я завжди обережна, ти ж знаєш…

― Знаю… 

Наклавши на мене ілюзію, Майк відпускає збиратись. А сам залишається слідкувати за працівниками, що прибирають безлад, та зчитувати інформацію з міток. Для нього такий злом ― справжнісінький удар. Не заспокоїться, поки не розбереться, як злодій обманув систему безпеки. 

До маєтку потрапляю без пригод. Й відразу ж опиняюсь в турботливих руках Нел. Гаряча ванна, масаж і теплий чай з медом втихомирюють розбурхані нерви. Нел ще радить зробити компреси на повіки з трав, стверджує, що за п'ятнадцять хвилин не залишиться й сліду від почервоніння. Погоджуюсь з думкою, що гірше не буде. й несподівано розумію, що Нел права. Не знаю що на рахунок почервоніння, але різь та сонливість рукою знімає. 

Сьогодні погода стає прохолоднішою. Літо кінчається і наче нагадує всім, що варто готуватись до осінніх холодів. Оксамитова темно-фіолетова сукня якраз стає доречно. Капелюшок, рукавички, плащ. На ноги панчішки й високі черевички на шнурівці. Небо хмуриться, можливо піде дощ, а в них ноги залишаться сухими. 

Збори відволікають від тривожних думок.  Щоб там не думав собі Майк, для себе твердо вирішую, тікати не буду. Покараю Альберта, поверну собі своє ім'я і залишусь в Аквіланії. Втомилась микатись по світу під чужою личиною, втомилась викручуватись й ховатись, хитрувати, шукати способи вижити. Тут мій дім, моя родина, попри все, я люблю і маму, і брата. Вони думають я мертва, як можу залишити їх в невідомості? Зараз у мене немає вибору ― небезпека чатує звідусіль, поки живий Альберт. Але потрім, коли колишній чоловік сяде за ґрати, вони будуть в безпеці, і я зможу нарешті відкритись. Сподіваюсь Майк зрозуміє й не наполягатиме. 

Тихий стукіт перериває потік думок. 

― Леді Кейтлін, ― на порозі одна зі служниць. ― До вас відвідувач. Лорд Кроу. 

Кидаю погляд на годинник. Він вчасно. Пунктуальність одна з чеснот колишнього чоловіка. Зрештою, як і моя…

― Скажи, що спущусь за кілька хвилин, ― вирішую. Залишились останні штрихи до образу, й готова. 

Обмінююсь багатозначним поглядом з Нел. Вона вже теж готова мене супроводжувати.  

― Так леді, ― присідає служниця й зникає за дверима. 

Нел подає рукавички, ще раз перевіряє, наскільки зручно й міцно закріплений мій капелюшок, розправляє на ному коротеньку вуальку, й ми виходимо з кімнати. 

А як тільки спускаюсь в хол, мене зустрічає захоплений вигук.

― Кейті! ― підводить голову Альберт. Широким кроком йде назустріч. І як тільки ступаю на останню сходинку, перехоплює мою долоню й цілує пальці. ― Ви як завжди неперевершені! 

Майстерно начіплюю та обличчя привітну посмішку. 

― Я теж неймовірно рада вас бачити, Альберте! ― вдаю зацікавлений погляд. 

А ним й справді можна зацікавитись. Модний костюм: оксамитовий сюртук, рукавички, капелюх ― все суворого чорного кольору, лише жилет темно-синій. Темне волосся старанно причесане, у вдаваному безладі спадає до краєчка коміра білої батистової сорочки. Яскраві, пломенисті очі. Й погляд такий, що в жар кидає. Він дивиться так, наче ти одна в цілому світі. Й більше нікого йому не потрібно. 

Не дивно, що я колись в нього закохалась. 

Але око чіпляється за дивну деталь. Спочатку не усвідомлюю, що саме привернуло увагу. Відмахуюсь, поки свідомість навсправжки не починає сигналізувати про невідповідність. Й лиш тоді старанно придивляюсь до його очей. Сьогодні в них бракує сяйва. Сьогодні вони втомлені й невиспані. У Альберта немає чарівниці Нел, яка своїми дивовижними компресами зніме набряк та почервоніння…