16.3

Сон як рукою знімає. Насправді навіть я, заклопотана власними проблемами, вже давно відчуваю напругу, що витає в повітрі. Залишає присмак озону на вустах. Наші розваги, бали, прогулянки, театри ― наче яскрава декорація, що прикриває непривабливе нутро сцени. 

― Майк… Все настільки серйозно? ― підтягую коліна до грудей. ― Гадаєш, буде війна? ― їжачусь від неприємного передчуття. Хребтом пробігає озноб. Це настільки невірогідно, що й годі уявити.

Аквіланія вже кілька століть жила в мирі. Жахи та розруху, забули навіть бабусі й дідусі нинішнього покоління. І лиш в казках та народному епосі струменів біль, який намагались передати наші предки. 

― Я не знаю, Ел, ― заклопотано збурює волосся. ― Рітанія століттями головувала в Союзі Королівств. Й мирне життя нам забезпечували угоди, що були підписані першими Бардальфами. Майже всі наймогутніші держави материка були на нашому боці, окрім Вініконії. А тепер Бардальф Десятий розірвав договір. У нас своя релігія, свій шлях. З однієї сторони це добре. А з іншої…

― Та яке до нас діло Рітанії? ― справедливо обурююсь. ― Вона й залишилась головувати!

― Головувати над ким? Кількома мізерними країнами Пірі, Островами й Танаєм? Варта уваги лиш Маллія. Але ми показали приклад. Й вона теж хоче вийти з Союзу. Бути під гнітом жорсткої релігії Древніх набридло всім.

― Невже наш король це допустить?

― Бардальф хороший король, розумний. Він підписав угоду з Вініконією, Альянсом, куди вона входить, про торговельний та військовий союз. Також відразу ж уклав аналогічну угоду з Рітанією та Союзом. Підписав пакт про ненапад.  Гадаю завдяки цим діям ми вісім років жили в мирі. Й спокійно існували в цій стародавній колотнечі між древніми й старовірами. Але до мене доходять неприємні чутки. 

― Про Маллію?

― Не тільки, ― зітхає. Підходить ближче й сідає поруч. ― Подейкують, що в аристократичних родах перестали народжуватись талановиті діти. В усьому звинувачують наш вихід. Начебто Аквіланія порушили баланс магій… 

― Але ж це неправда!

― Хто зна, Ел. Але країни сусіднього материка Пірі: Нізза, Плот, Саблан, Міра, що входять в Союз, занепокоєні й обурені. Вони готові боротись. Віддалені від центру, найбільше зазнають відтоку магії. 

― А Рітанія?

― Рітанії потрібен привід…

Все одно не вкладається в голові. Подібна несправедливість гнівить неймовірно. Я ніяк не розумію, чому нам не можна дати спокій, чому хтось собі вирішує долю цілої країни й намагається грати життями безлічі людей заради власної вигоди. Ми ж не ляльки, не маріонетки, не іграшки!

― Але в нас пакт про ненапад! ― нагадую. 

Майк дивиться на мене таким виглядом, наче хоче сказати: до дупи той пакт, Ел!

― Якщо Рітанія захоче війни, вона знайде спосіб її отримати, Ел… ― твердо промовляє. 

― А до чого тут Альберт? Армстронг?

― Поки не знаю. Але твій шанувальник…

― Майк! ― гнівно осмикую

― Гаразд, твій знайомий з’явився тут якраз одночасно з тривожними чутками з Піпрі. Дивний збіг, чи не так? І він входив в раду Обсерваторів Союзу від Аквіланії. Він знає дуже багато. Проблема в тому, на чиїй він стороні…

Суплюсь.

― На нашій! Армстронг досить близький з королем Бардальфом Десятим.

Майк невизначено знизує плечима:

― Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче, Ел, я вже не раз повторював… 

― І що ти хочеш сказати, якщо все це почнеться ― ми поїдемо? Втечемо?

― На острови. Там буде безпечніше. Вони нейтральні. Максимум, нададуть Рітанії право на розміщення флоту… 

― Тоді це зрада!

― Це виживання, Ел, ― з невідомим мені болем дивиться уважно в очі. 

― Ти цинік!

― Так. І це допомогло мені досі залишитись живим. І зберегти тебе…

Підтискаю вуста. Він правий. Його цинізм, хитрість та безпринципність досі нам лиш допомагали. Життя навчило Майка вивертатись, завжди “падати на лапи”. Жорстоко навчило. Я бачила на його спині жахливі шрами, так і не наважилась спитати, звідки… Я приймаю його таким, як він є. Не позитивним, не принцом на білій конячці, не лицарем в сяючих латах, а Майком, що завжди знає, що робити. Знаю, він не пожертвує заради мене життям, а зробить все можливе й неможливе, щоб вижили ми вдвох…

― Вже пізно, Ел, ― встає, ласкаво скуйовджує волосся на маківці. ― Йди спати. Повертатись в маєток немає сенсу. Твоя кімната як завжди готова.

Легко сказати, йди спати, коли таке в голові. Відчуваю спустошення і якусь важкість. Усвідомлення того, що діється довкола жахає. Проте я підкоряюсь, вертатись дійсно не варто. І не тільки через брак часу, раптом Армстронг десь досі чатує. 

Попри те, що очі злипаються, кручусь в ліжку, страждаючи від безсоння. Чую, як Майк вертається в свою кімнату за стіною, вовтузиться на ліжку й затихає. А я не можу заснути. До світанку лишаються лічені хвилини, а потім довгий робочий день, який явно не зможе бути продуктивним, якщо я буду невиспана. Та ще й те побачення з Альбертом. Уявляю, якою красунею він мене побачить. Куди таке годиться?

Зрештою вирішую спуститись униз ― у Майка в лабораторії в аптечці точно було сонне зілля. Кілька крапель, і я хоча б на пару годин зможу зімкнути повіки. 

Спускаюсь на низ поспіхом, аби не втрачати час. Відчиняю двері, вмикаю світло. Й за секунду розумію, щось не так. Акуратні стопки книг розсунуті, кілька валяється на підлозі. Полиці перевернуті, шухляди висунуті. Майк ніколи б не лишив після себе подібного безладу. Хтось проникнув в лабораторію й щось упевнено в ній шукав. 

Від страху холонуть пальці, волосся на загривку підіймається дибки. І я недовго думаючи активую мітку безпеки.