16.2

Кидаю крадькома погляд на друга. Проте він навіть не дивиться в мою сторону. Захоплений новим трофеєм, гортає сторінки, списані незнайомими письменами. Інколи я дивуюсь, як може людина знати стільки мов, теперішніх і давно мертвих. Де бідне дитя вулиці могло набути подібних знань. 

Проте, коли питаю в Майка, звісно отримую поблажливе ― не забиваю свою чарівну голівку дурницями. Лише раз друг обмовився, що його добряче помотало по світу, перш ніж він опинився в Аквіланії і зустрів мене. Й не завжди він був вільною людиною, тому саме зараз так цінує свободу. 

Припустити, що десь у віті існує рабство мені важко. Попри обмеженість прав жінок в нашій країні, навіть не уявляю, що десь купують і продають подібних собі. Проте натяк Майка більш ніж зрозумілий і я, щиро зізнаюсь, що заглиблюватись в цю тему трохи боюсь. Світ й так значно брудніший й огидніший, ніж показує райдужна картинка, й пірнати ще глибше на дно поки морально не готова.

― Ти залишиш книги в лабораторії? ― зібравшись з думками питаю. Широко позіхаю, розуміючи, як втомило монотонне читання та розбирання старотанайсьтких символів. 

― У сейфі. Особливо цей, ― киває в сторону магічної коробки. Ми купили кілька таких, й Майк відразу переробив їх на свій лад та вдосконалив замки й систему безпеки. Один стоїть в моєму кабінеті, один тут, в лабораторії, і ще один у маєтку Кейтлін. ― Деякі фоліанти не варто, щоб навіть на очі комусь потрапляли, мала. 

― Наприклад ця, ― підтискаю губи

― Особливо ця, ― не заперечує.

Пальці мимоволі пробігають по закіптявілій палітурці. І як танайські спеціалісти могли впустити таку реліквію. Я б кістьми лягла, але не продала книгу. Навіть якщо вона майже вщент знищена. Ні за що не повірю, що в Танаї не знали її цінність. 

― Майку… ― раптово стає моторошно, ― а де ти взяв цю книгу? 

― Я ж розповідав, ― повертається до мене, ― аукціон, пам’ятаєш?

Хитаю головою 

― Не обманюй.

― Сонце, ну навіщо тобі забивати… 

Ну от, знову за рибу гроші…

― Майк, тут ритуали… 

Знічено шкрябає потилицю.

― Я й сам не підозрював що в ній. Купував книги на вагу. Буквально. На вагу попелу, Ел. Підозрюю, вони навіть не могли розібрати жодного слова. Кинули як непотріб. 

― Шукав мідь, а знайшов золото?

― Саме так, Ел. Нам фартить. Хай так буде й надалі. 

― Ти бачив які тут ритуали? Сумніваюсь, що зберігати таке безпечно. 

― Бачив. І раджу тобі забути, що бачила ти. ― раптово його погляд стає колючим і суворим. Він дивиться на мене якось оцінюючи, підозріло. ― Навіть не намагайся! ― раптово попереджує.

Розгублено завмираю.

― Не намагайся що? ― кліпаю віями.

― Не намагайся її отримати! Магію, Ел. Це неможливо. Ти нашкодиш собі.

Задихаюсь від обурення. 

― Навіть в думках не було, Майк! Я б ніколи не пішла на такі жертви! Вони вимагають кривавих ритуалів. Хіба я можу вбити людину навіть для такого?

Погляд Майка пронизує. Він знає принаймні одну людину, до якої відчуваю нищівну ненависть. Але навіть Альберта я б не вбила, попри те, що він вчинив. Я лише хочу справедливості, чесного суду та покарання за його діяння. 

― Знаю, Сонце. Але мусив попередити. Моя б воля, я б викинув її кудись, хоч знання в ній неймовірний скарб. Та нам потрібна кожна крупиця того, що знайдемо. Противники надто сильні.

Спантеличено посміхаюсь.

― Це просто Альберт.

Дивиться з-під лоба.

― Не просто, Ел. Далеко не просто. Боюсь він ніколи не був просто Альбертом, ― несподівано заявляє. ― Ти вибрала з ним боротись. І я точно хочу бути певним, що приготована нами пастка, підійде по розміру нашій чималій здобичі. 

Десь глибоко в душі я це передчувала. Не знала напевно, але підозрювала. Альберт ніколи не ділився своїми справами, але дуже багато працював. Говорив, що для “Корони”. Розробляв нові амулети безпеки. Але щось мене шкрябало навіть тоді, коли сліпо йому довіряла, дивлячись на світ в рожевих окулярах. А інколи навіть побоювалась. 

Часом в наш віддалений маєток в передмісті Феса навідувались дивні гості. Під покровом темряви в неприйнятний час раз чи два в місяць Альберт приймав у себе таємничих відвідувачів у темних плащах й каптурах. 

Я хотіла спитати, хто вони, але так і не наважилась. Щось спиняло в останню мить. А потім мене вбили…

― Що ти знаєш? ― пальці судомно стискаються.

― Не багато, ― скрушно хитає головою. ― Але вже те, що твій запеклий шанувальник тримає його під наглядом, натякає на небезпеку.

― Шанувальник? ― не розумію, про кого він.

Криво посміхається.

― Армстронг. Маг крові. Дивні справи діються в нашому королівстві, Ел. І “просто Альберт” в них також по вуха загруз.