Розділ 16

Слова Майка все одно не переконують. Цілих п'ять років я марила, як повернусь на рідну землю. Марила, як відчую солодкий запах трав, умитих дощем, прохолоду ранкового туману, шепіт листяних дерев, шум вулиць. Я полюбила Ілію, моє серце плакало, коли гостинні береги острова зникали в тумані над морем. Я стояла й дивилась, як повільно паром везе нас туди, звідки прибули п’ять років тому. Але душа співала. Душа прагла відчути силу предків. Тут моя кров, мій рід. і більше тікати я не хочу.

Звісно нічого подібного я Майку не кажу. Він людина-космополіт. Без батьківщини, без роду, без племені. Вільний як птаха. Й завжди запевняв, що цим задоволений. Де гостинно, там і дім, а якщо щось не так, завжди можна зірватись з місця й змінити країну. 

Я щиро захоплювалася ним, цією позицією, переконаннями, свободою. Але й водночас розуміла ― мені подібне не під силу. Мене тягнуло до рідного краю, де б не була. і я не здатна з цим боротись. 

― Дай но мені глянути, ― протягую руку. 

Майк уже відклав книгу, зайнявся іншою. Він сказав, все що хотів і повернувся до роботи. А я й досі сиджу, щоправда, вже на робочому стільці й переварюю почуте. У мене була магія, а тепер немає. Хтось нахабно викачав її з мене. Приховав навіть найменший прояв, стер спогади. Як подібне пережити, усвідомити? 

Тепер моя маніакальна цікавість до всього магічного цілком зрозуміла. Тільки ж хіба вона здатна втамувати голод, що відчуваю глибоко в душі, відчуття самотності, неповноцінності... Тепер ясно, чому все життя жила з непевною думкою, наче я бракована, втрачена, розбита й зліплена по шматках. Наче мені бракує частини чогось важливого, незамінного…

― Навіщо, Ел? ― щиро дивується. ― Ти там нічого не розбереш. Раз я не впорався… 

Вперто задираю підборіддя.

― Я хочу глянути. Хай і не розберу, мушу побачити на власні очі!

― Гаразд, ― зітхає. Знову поправляє свої лінзи. Передає мені крихкий гримуар. Підкопчені сторінки такі ламкі й тендітні, що навіть дихнути боюсь. 

― Обережніше з ним! ― суворо попереджає.

― Знаю! ― шепочу. Навіть підвищити голос страшно. 

― Сторінка сорок п’ять. Розділ магії крові. Ритуал Магнуса. 

Киваю. 

З-під вій слідкую, як повертається до реставрації наступного фоліанта. Й тільки коли помічаю, що заглибився в роботу, наважуюсь почати читання. Та згодом  все ж розумію, що Майк таки мав рацію. Старотанайська мені й в пансіоні важко давалась. А тут слова, заплямовані кіптявою та водою ледь-ледь вгадуються. Доводиться здатись. 

З прочитаного вдається розуміти лиш одне ― для такого складного ритуалу потрібна була жертва. Той чия кров буде використана, як провідник та накопичувач сили. І цей хтось теж міг померти в момент ритуалу. Проте, якщо виживав, то сили його ставали просто колосальними. І я не уявляю, хто б так міг ризикнути. Серед знайомих мені з дитинства магів ніхто особливими талантами не відрізнявся. 

Хочу вже закрити книгу, але вона раптово відкривається на іншій сторінці. Й погляд прикипає до зовсім іншого ритуалу. До ритуалу набуття магічної сили не магом.  

Волосся на голові стає дибки. Це ж той сами, заборонений, за який було знищено левову частку магів крові! Я гадала, він втрачений навіки. Й тут раптово в мене в руках. За таку книгу вбивали цілі армії, нищили міста. Противний холодок повзе хребтом. Майк не міг не бачити цей ритуал, але ні словом мені не обмовився. 

Кидаю крадькома погляд на друга. Проте він навіть не дивиться в мою сторону. Захоплений новим трофеєм, гортає сторінки, списані незнайомими письменами. Інколи я дивуюсь, як може людина знати стільки мов, теперішніх і давно мертвих. Де бідне дитя вулиці могло набути подібних знань. 

Проте, коли питаю в Майка, звісно отримую поблажливе ― не забиваю свою чарівну голівку дурницями. Лише раз друг обмовився, що його добряче помотало по світу, перш ніж він опинився в Аквіланії і зустрів мене. Й не завжди він був вільною людиною, тому саме зараз так цінує свободу. 

Припустити, що десь у віті існує рабство мені важко. Попри обмеженість прав жінок в нашій країні, навіть не уявляю, що десь купують і продають подібних собі. Проте натяк Майка більш ніж зрозумілий і я, щиро зізнаюсь, що заглиблюватись в цю тему трохи боюсь. Світ й так значно брудніший й огидніший, ніж показує райдужна картинка, й пірнати ще глибше на дно поки морально не готова.

― Ти залишиш книги в лабораторії? ― зібравшись з думками питаю. Широко позіхаю, розуміючи, як втомило монотонне читання та розбирання старотанайсьтких символів. 

― У сейфі. Особливо цей, ― киває в сторону магічної коробки. Ми купили кілька таких, й Майк відразу переробив їх на свій лад та вдосконалив замки й систему безпеки. Один стоїть в моєму кабінеті, один тут, в лабораторії, і ще один у маєтку Кейтлін. ― Деякі фоліанти не варто, щоб навіть на очі комусь потрапляли, мала. 

― Наприклад ця, ― підтискаю губи

― Особливо ця, ― не заперечує.

Пальці мимоволі пробігають по закіптявілій палітурці. І як танайські спеціалісти могли впустити таку реліквію. Я б кістьми лягла, але не продала книгу. Навіть якщо вона майже вщент знищена. Ні за що не повірю, що в Танаї не знали її цінність. 

― Майку… ― раптово стає моторошно, ― а де ти взяв цю книгу? 

― Я ж розповідав, ― повертається до мене, ― аукціон, пам’ятаєш?

Хитаю головою 

― Не обманюй.

― Сонце, ну навіщо тобі забивати… 

Ну от, знову за рибу гроші…

― Майк, тут ритуали… 

Знічено шкрябає потилицю.

― Я й сам не підозрював що в ній. Купував книги на вагу. Буквально. На вагу попелу, Ел. Підозрюю, вони навіть не могли розібрати жодного слова. Кинули як непотріб. 

― Шукав мідь, а знайшов золото?

― Саме так, Ел. Нам фартить. Хай так буде й надалі. 

― Ти бачив які тут ритуали? Сумніваюсь, що зберігати таке безпечно. 

― Бачив. І раджу тобі забути, що бачила ти. ― раптово його погляд стає колючим і суворим. Він дивиться на мене якось оцінюючи, підозріло. ― Навіть не намагайся! ― раптово попереджує.