Розділ 16

Слова Майка все одно не переконують. Цілих п'ять років я марила, як повернусь на рідну землю. Марила, як відчую солодкий запах трав, умитих дощем, прохолоду ранкового туману, шепіт листяних дерев, шум вулиць. Я полюбила Ілію, моє серце плакало, коли гостинні береги острова зникали в тумані над морем. Я стояла й дивилась, як повільно паром везе нас туди, звідки прибули п’ять років тому. Але душа співала. Душа прагла відчути силу предків. Тут моя кров, мій рід. і більше тікати я не хочу.

Звісно нічого подібного я Майку не кажу. Він людина-космополіт. Без батьківщини, без роду, без племені. Вільний як птаха. Й завжди запевняв, що цим задоволений. Де гостинно, там і дім, а якщо щось не так, завжди можна зірватись з місця й змінити країну. 

Я щиро захоплювалася ним, цією позицією, переконаннями, свободою. Але й водночас розуміла ― мені подібне не під силу. Мене тягнуло до рідного краю, де б не була. і я не здатна з цим боротись. 

― Дай но мені глянути, ― протягую руку. 

Майк уже відклав книгу, зайнявся іншою. Він сказав, все що хотів і повернувся до роботи. А я й досі сиджу, щоправда, вже на робочому стільці й переварюю почуте. У мене була магія, а тепер немає. Хтось нахабно викачав її з мене. Приховав навіть найменший прояв, стер спогади. Як подібне пережити, усвідомити? 

Тепер моя маніакальна цікавість до всього магічного цілком зрозуміла. Тільки ж хіба вона здатна втамувати голод, що відчуваю глибоко в душі, відчуття самотності, неповноцінності... Тепер ясно, чому все життя жила з непевною думкою, наче я бракована, втрачена, розбита й зліплена по шматках. Наче мені бракує частини чогось важливого, незамінного…

― Навіщо, Ел? ― щиро дивується. ― Ти там нічого не розбереш. Раз я не впорався… 

Вперто задираю підборіддя.

― Я хочу глянути. Хай і не розберу, мушу побачити на власні очі!

― Гаразд, ― зітхає. Знову поправляє свої лінзи. Передає мені крихкий гримуар. Підкопчені сторінки такі ламкі й тендітні, що навіть дихнути боюсь. 

― Обережніше з ним! ― суворо попереджає.

― Знаю! ― шепочу. Навіть підвищити голос страшно. 

― Сторінка сорок п’ять. Розділ магії крові. Ритуал Магнуса. 

Киваю. 

З-під вій слідкую, як повертається до реставрації наступного фоліанта. Й тільки коли помічаю, що заглибився в роботу, наважуюсь почати читання. Та згодом  все ж розумію, що Майк таки мав рацію. Старотанайська мені й в пансіоні важко давалась. А тут слова, заплямовані кіптявою та водою ледь-ледь вгадуються. Доводиться здатись. 

З прочитаного вдається розуміти лиш одне ― для такого складного ритуалу потрібна була жертва. Той чия кров буде використана, як провідник та накопичувач сили. І цей хтось теж міг померти в момент ритуалу. Проте, якщо виживав, то сили його ставали просто колосальними. І я не уявляю, хто б так міг ризикнути. Серед знайомих мені з дитинства магів ніхто особливими талантами не відрізнявся. 

Хочу вже закрити книгу, але вона раптово відкривається на іншій сторінці. Й погляд прикипає до зовсім іншого ритуалу. До ритуалу набуття магічної сили не магом.  

Волосся на голові стає дибки. Це ж той сами, заборонений, за який було знищено левову частку магів крові! Я гадала, він втрачений навіки. Й тут раптово в мене в руках. За таку книгу вбивали цілі армії, нищили міста. Противний холодок повзе хребтом. Майк не міг не бачити цей ритуал, але ні словом мені не обмовився.