15.3

― Справді? ― повертаюсь спиною, знімаю з гачка фартух. Зав’язую на спині. 

Вдаю наче байдуже, хоч насправді цікавість пожирає зсередини. Мабуть, це єдине, що врешті вибиває Армстронга з голови.

― Справді. Тобі ж кортить дізнатись, зізнайся? 

Знизую плечима. 

― Ел… ― починає трохи дратуватись. 

Майку до божевілля подобається корчити з себе містера Загадковість. Й раніше я мимоволі підігрувала. А тепер дзуськи! Мені значно більше подобається, коли він дратується, бачачи, що не ведусь на його маніпуляції.

― Ел… ― повторює.

Смикаю кутиком рота.

― Цікаво! Цікаво! ― різко повертаюсь, ледве стримуючись. ― Що ти знайшов?

Суворо зводить світлі брови на переніссі.

― Я знайшов, чому спадає ілюзія, Ел. І ти будеш шокована, ― підступає ближче. 

― Справді знайшов? ― схиляю голову набік. А це й справді цікаво. 

Киває.

― Усе в оцій книзі. Я ще не до кінця її відновив. Чимало ритуалів та загальної інформації понищено вщент. Але я зможу її відновити. Принаймні, майже всю. 

Струшую головою, відкидаючи з лоба пасмо. 

― Не тягни, Майку! 

― Я гадаю, що в дитинстві з тебе її витягнули.

― Витягнули кого? ― тупо моргаю. 

― Ел, магію! Всю твою магію хтось в дитинстві витяг. 

― Як таке можливо? 

― За допомогою ритуалів крові. Древніх. Заборонених навіть у темні часи. 

― Тобто… ― повільно промовляю, не до кінця вірячи. ― Я колись мала магію...

― Мала. А тепер не маєш. І ще й поглинаєш чужу. 

― Поглинаю? Але ж не поглинала. Це означає… ― на мить прикриваю повіки. ― Це означає, що вона відновлюється? 

― Ні, Ел… це означає, навпаки. Для життя тобі потрібна чужа магія. І з кожним роком все більше й більше. 

Ковтаю.

― Але ж… Майку. Але ж такого ніколи не було!

― Бо ми постійно контактували, були разом. Ти мала постійний неперервний потік магії, яка перетворювалась у твоєму тілі на життєву енергію. А зараз тобі вже не вистачає мене. 

Коліна слабнуть. Повільно осідаю. Промахуюсь повз стілець, навіть не помічаю, опускаюсь на підлогу. й так і залишаюсь на ній, підтягнувши коліна до підборіддя. 

― А що трапиться, якщо в якийсь момент я не матиму магії для поглинання? ― підіймаю обличчя. Пильно заглядаю в очі друга. 

Він залишає фоліант, присідає навпроти мене навпочіпки. 

― Такого не станеться, Ел. Ми ж завжди поряд. Пам’ятаєш? У тебе завжди буду я. 

― Але раптом!

Відводить очі. 

― Ти почнеш хворіти. Не сильно, потроху. Якщо магія й далі не зявлятиметься, хвороби ставатимуть серйознішими…

Замовкає. Повисає страшна пауза.

― А далі я помру?

Різко повертається

― Не мели дурниць. Звісно не помреш. Житимеш далі. Хоча б в одній з цих книг має бути вихід, от побачиш. Тільки от цікаво, Ел, хто міг з тобою таке зробити? Це ж не знання, які викладають в коледжі, не ритуали, що знайдеш в будь-якій бібліотеці. Це древня, заборонена магія. Хто у твоєму оточенні мав до неї доступ?

Стискаю губи.

― Ні, не знаю. Я не пам’ятаю, щоб в мене хоча б колись були здібності.

Супиться. І це раптово дає надію.

― А може їх таки не було? І є інше пояснення. Майк? Чуєш?

― Може… ― без особливої надії. ― Я шукатиму. У крайньому разі, повернемось на острови. Боюсь що цей варіант стає все більше й більше актуальним.

Останні слова говорить тихо, наче до себе, а не мені.

― Я не повернусь в Ілію! Моя Батьківщина тут! -- вперто заявляю.

Бере мої руки у свої, міцно стискає.

― Ел, щось назріває довкола. Рітанія збирає війська. Моряки в порту сказали, що до островів пристало близько десятка кораблів з материка під виглядом гуманітарної місії. Тільки трюми були заповнені не лише зерном і овочами.

― А чим? -- раптово стає страшно.

― Скоріше ким, Ел… Боюсь ми стоїмо на порозі великих змін. І лишатись тут дедалі небезпечніше.