15.2

Рука рефлекторно стискає повід.

Повертаюсь так різко, що на мить стріляє в скроні й голова йде обертом.

― Що вам треба? Ви стежите за мною?

Мій гнів маскує собою страх. Мені й справді лячно. Скільки він міг бачити, скільки часу непомітно переслідував мене? Чи помітив мою таємницю..

Всі ді думки блискавкою проносяться в мозку. Примушують слабнути коліна, пітніти долоні.

― Древні борони! ― підіймає вгору руки. Погляд пробігає по мені від маківки і до носочків начищених до блиску чобіт. ― Просто знову опинився не в той час і не в тому місці.

Насуплююсь.

― Я не вірю в збіги. 

― Дарма. Можливо ви багато втрачаєте, ― на чітко окреслених вустах грає єхидна посмішка. 

― Наприклад?

― Долю, яка щоразу нас примушує зустрітись. Вона наче натякає прийняти мою допомогу. 

― Мені не потрібна допомога! ― задираю підборіддя.

― Зараз глуха ніч. І ви в таку ніч йдете на побачення з тим, з ким і в денний час не варто зустрічатись… Леді Сент-Мор, невже так важко послухати попередження й слідувати здоровому глузду?

Уже не Кейті… ― мимоволі відмічаю. Й серджусь на себе, за те, яком гострим миттєвим болем відлунює це усвідомлення десь під ребрами.

― Це вже моя справа, ― різко обриваю. Навіть не знаю, що більше бісить: його зверхня турбота чи оте “не Кейті”. ― Не переймайтесь. Я можу себе захистити!

На щоках грають жовна.

― Кейті, не будьте впертою! Я просто хочу допомогти. Ви навіть не уявляєте куди встряваєте через свою недалекоглядність. Довіртесь!

Сумно посміхаюсь.

― Останній раз, коли я довірилась, отримала ножа в спину.

Фантомний біль вгризається в нутро сталевими зубами, крутить десь у животі.

Хмуриться. Оглядає з ніг до голови дивним, підозрілим поглядом.

― В переносному сенсі, звісно, ― виправляюсь, щоб бува, нічого собі не вигадав. І то був не ніж. То був кинджал, до речі…

Він настільки довго дивиться мені в очі, що стає лячно. Проте Армстронг не менталіст, навіть без захисту не зміг би прочитати, про що думаю. Чому ж таке враження, що все ж прочитав… І голос його через це несподівано м’якшає.

― Я не такий, як той хто вас зрадив. Не всі люди покидьки… ― говорить тихо, до мурашок. 

І я ще більше злякана таким співчуттям та розумінням, відступаю на крок.

― Вельми рада, що вам траплялись такі. Моє ж життя учить мене зовсім іншим істинам, ― різко обриваю зайві сантименти. Це все тільки ускладнить. Треба рубати з коренем всі почуття, що раптово, несподівано виникають між нами. Я ніколи не буду здатна впустити щось подібне у своє життя. Ніколи…  ― Дозвольте…

Оминаю його. Заскакую на Яра й пускаю його галопом. 

Біля Армстронга не помітила ні екіпажу, ні коня. Та навіть якщо вони і є, я встигну зникнути, поки він до них добереться. 

Попри все їду до Редженсі околясом. Кілька разів звертаю в бічні вулички й зрештою дістаюсь заднього ходу. Сліди я вмію заплутувати відмінно, й схоже, тепер на постійній основі доведеться користуватись цими навичками.

Влітаю на територію, зістрибую з Яра, кидаю повід конюху. Така збуджена, знервована, серце, здається, вистрибує з грудей. Наче воно ще не припинило шалений галоп, яким добирались до клубу, продовжує нестись уперед, якомога далі від почуттів, від співчутливого погляду, від того, що могло б бути, але не буде... 

― Містер Моріс тут?

― Так, в підвалі, ― киває. 

― Чудово! 

Персонал вже звик до моїх дивацтв. До того, що маю секрети. Звик мене бачити в будь-який час доби. Хоча знають про мене лиш довірені. І конюх Віллоу один з таких. 

Навіть не уявляю, де Майк набрав стільки вірних людей. Проте навіть вони не в курсі, що я Кейтлін Сент-Мор. Віллоу просто знає, що я жінка. А також знає, що робити, якщо мені загрожуватиме небезпека. Майк стверджує, що Віллоу простий конюх, але я підозрюю, що його основана роль ту геть не тварини. Скоріше тварини це просто хобі, час проведений з насолодою. А яка у нього основна робота, можу лиш підозрювати. На ці мої запитання Майк, за звичай, просить не турбуватись. Й чомусь попереджає, якщо з ним щось трапиться довіритись Віллоу.

Збігаю по сходах униз, штовхаю важкі двері. 

― Майку! Ти тут?

Ледь переводжу погляд. Друг в робочому одязі щось чаклує над черговим сувоєм.

― Ти вчасно, Ел, ― поправляє дивні лінзи прикріплені до лоба. ― Так і знав, що прийдеш, ― навіть не дивується моєму пізньому візиту.