Розділ 15

Цей злісний погляд не відпускає мене навіть вночі, стоїть перед очима, навіть коли змикаю повіки. Попри втому, ніяк не вдається заснути. І гостре почуття незрозумілої провини та сорому роз'їдає десь усередині, ниє глибоко в серці. Армстронг дивився на мене, наче зрадила. З таким докором, злістю. Здавалось, ще мить, й зверне шию спочатку Альберту, а потім мені. Фігурально звісно… Хоча, хто цих шалених магів крові розбере…

Звичайно, якщо подумати, нічого подібного я відчувати й не маю. Я нічого не обіцяла, а Армстронг нічого не пропонував. Щобільше, навіть чітко заявила, що саме до Кроу маю інтерес. Чому ж це відчуття зради все одно шкрябає десь на підсвідомості, наче той поцілунок, наш єдиний поцілунок, був чимось значно більшим, вагомішим, ніж мить шаленства, що запаморочила нам голови.

Армстронг нічого не сказав тоді, нічого не зробив. Розвернувся й пішов. Альберт навіть не помітив, що ми стали об’єктами чиєїсь уваги. А я настільки була вражена й схвильована, що вже стало не до танців, не до балу. 

Мляво підтримувала діалог, розгублено обводила очима залу, в пошуках невідомо чого, невідомо кого. Й зовсім не старалась зачепити Альберта, виконати, власне, те, для чого прийняла запрошення Роузів. 

Зрештою довелось вигадати, що страшенно розболілась голова після танцю й гучної музики, та попрощатись. 

Незадоволення в очах Альберта було відвертим й досить сильним. Я навіть було подумала, що зупинить, змусить лишитись. Але він стримався. В останню мить. Певно надто сильно хотів справити гарне враження на потенційну жертву. На обличчі знову з’явилась привітна посмішка, а в очах цілком щире занепокоєння.

― Відвези вас додому, Кейті, ― запропонував відразу ж, як тільки вгамував недоречні емоції. 

Думка про те, щоб залишитись ще бодай на мить в його присутності викликала нудоту. Поспішила відмовитись, хоч і старалась зробити це якомога м’якіше. 

― Ні дякую, скористаюсь своїм екіпажем. Не хочу, щоб пліткували, ― вигадала немудре виправдання. ― Зі мною моя камеристка, вона потурбується про мене.

Звісно Альберту це не сподобалось.  Ситуація ставала все більше й більше небезпечною для моєї мети. Я й не підозрювала, що настільки буде важко відділяти власні емоції, зосередитись на цілі, й на деякий час забути, хто він, що вчинив, і як себе проводить зі мною, навіть не підозрюючи що вже вдруге завойовує тими самими методами.

― Я можу супроводжувати вас у своїй кареті, рухаючись позаду. Дорога темна, година пізня, а вулиці Сен-Ажена не завжди безпечні. Особливо для самотніх прекрасних леді.

У світло-сірих, бляклих очах світилась небувала наполегливість.

Ледь вдавалось втримати привітну посмішку.

― Мені приємна ваша увага й турбота, ― гарячково шукала ще один привід. Й несподівано таки помітила того, хто мене міг врятувати. ― Але не хочу відривати вас від веселощів. До речі, здається лорд Роуз хоче з вами щось обговорити. Він дивиться в нашу сторону. 

На щастя, Альберт повернувся, прослідкувавши за моїм кивком ― нагоду перекинутись кількома словами з найвпливовішим магічним родом Аквіланії він не впустив би навіть заради мене. А Патрік Роуз заклично кивнув йому, натякаючи на бесіду. 

Альберт невдоволено підтиснув губи, але, як і передбачала, відмовитись не посмів. Хоч і коливався.

― Пообіцяйте мені, що на ранкову прогулянку підете зі мною в Райвенгард Парк, ― наостанок таки зажадав.

― Обіцяю! І буду рада вашому візиту завтра вранці, ― тоді готова була сказати все, що забажає, аби відкараскатись.

Але видихнула з полегшенням лише після того, як вогні маєтку Роузів зникли за поворотом. 

Зрештою, розумію, що мої намагання марні. Я не засну, принаймні в найближчі години. Єдине, що може витравити з голови думки про Армстронга й Альберта ― робота. 

Не довго думаючи, знаходжу свій чоловічий костюм. Майстерно перевдягаюсь в Ела. Скручую волосся на потилиці, закріпляю шпильками та натягаю по самі вуха капелюх. В таку пізню годину на вулицях мало кого зустрінеш. А якщо хтось і помітить самотнього вершника, то навряд чи в сутінках роздивиться його особу. Вже не раз так робила, і все миналось.

Збігаю по сходах на перший поверх. Прошу осідлати Яра. Але ледь встигаю вийти за ворота маєтку, як чую зухвалий голос Армстронга.

― Яка несподіванка, леді Сент-Мор! Поспішаєте на побачення в більш інтимній обстановці?