14.3

Я встигаю лиш вибачально посміхнутись Лілілоку та пообіцяти, що наступний танець, а то й два на сто відсотків його. Якби ж я настільки не прагнула заволодіти Альбертом, швидко б обірвала таку нахабну поведінку. Він поводився грубо, нечемно й огидно. Щобільше, я б ніколи не пов’язала свою долю з людиною, яка дозволяє собі подібне ставлення до навколишніх. 

Але доводиться терпіти. Надійшов час задобрити Альберта та показати, що його залицяння схвально сприймаю, бо з відштовхуванням вже трохи переборщила. Інтерес та мисливський інстинкт звісно в нього панують, але і їх можна перебити, якщо занадто відверто опиратись або ставити під сумнів нарцисичні рішення самозакоханого павича. 

Проте не стримуюсь, хоч і йду покірно за ним. 

― Мені не сподобалось те, як ви повелись з бідолашним Лілілоком! ― говорю хоч і тихо, але цілком твердо. ― Це було принизливо! 

― Моя люба Кейті… ― розвертається, підхоплює за талію. Перші акорди починають звучати, й пари довкола застигають, готуючись до танцю. ― Гляньмо правді в очі ― Лілілок нікчема. Якби я був на його місці, ніколи б не дозволив безкарно відбити жінку, яка подобається. Він навіть не намагався боротись за вас!

― Намагався! ― заперечую. ― І ви були… дуже грубі!

Хитає головою.

― Це не привід. Погодьтесь, він просто злякався простих слів. Що я міг йому заподіяти? Тут, на балу. В присутності інших. Але одного слова було достатньо, щоб він відступив. Навіть не погрози ― попередження…

Якась певно логіка в словах Альберта звісно ж є. Але мені все одно хочеться захистити Лілілока. Його відверто шкода. Він справді занадто м’який і ніжний для цього світу. Навіть я маю вигляд більш мужньої в порівнянні з ним. 

― Бачу, що мої слова заронили зерна сумнівів у вашій чарівній голівці, Кейті... І пропоную відволіктись від долі бідолахи Лілілока та просто насолодитись танцем.

Киваю. Зрештою, що я можу вдіяти? Лілілок сам собі господар. Або можливо я не та, яка здатна пробути в ньому інстинкт боротись попри все. Й слідую пораді Альберта.

Танок несподівано захоплює. Кружляю з великою насолодою. Темп пришвидшується, фігури змінюють одна за одною. Ми танцюємо по колу, і пістрявий натовп зливається в різноколірні плями. 

Мені справді весело. Запальна музика наче щось зароджує в моїй душі, якусь безтурботність, безпечність, світлу дитячу радість, наче я знову молоденька дівчинка, в якої попереду кохання та пригоди. Щиро посміхаюсь, навіть забуваю про свою мету. Червонію у відповідь на захоплений погляд Альберта. Відпускаю себе. Радію, що хоч на мить можу зняти внутрішню настороженість та тягар помсти. 

Завершальні акорди застають зненацька. Я б з задоволенням ще кружляла, розтягнула б це відчуття безтурботності якомога надовше. Але всі спиняються. Поодинокі посмішки, розчервонілі щоки сяють на манірних обличчях аристократок. Очі джентльмені виблискують азартом та вогнем. 

― Нам варто охолодитись, Кейті, ― м’яко посміхається Альберт, наче читаючи на моєму обличчі незадоволення від настільки короткочасної розваги. 

Відводить в сторону. Не знаю як, але в руці у мене опиняється прохолодна склянка з лимонадом. Тільки зараз відчуваю як пересохло в роті, і кисло-солодкий напій тамує спрагу. Проте дихання досі збите й нерівне, а обличчя буквально пашить жаром. 

― Як ви дивитесь на те, щоб вийти на балкон? Прохолодне повітря не завадить нам обом. Ця нова композиція з Жителю трохи фривольна, але підкорила серця багатьох в нашому місті. Відчуття, що ми ходимо по лезу гарних манер, чи не так? 

― О, так, ― погоджуюсь. Дійсно трохи лоскоче нерви. ― Допиваю напій, мружачись від задоволення. Ставлю склянку на невеличкий круглий столик біля стіни й дозволяю себе провести на ажурний кований балкончик, що сховався за білими напівпрозорими фіранками. Двері на нього відкриті, ми вдвох як на долоні. Голоси і музика з залу легко долинають до нас. І цю ситуацію аж ніяк не можна назвати компрометуючою. Зате на балконі свіже повітря, прохолода, аромати вечірнього саду і хоч трохи спокій та усамітнення. 

― Тут безсумнівно краще, ― посміхаюсь. ― Таки варто зробити перерву у танцях. 

Переминаюсь з ноги на ногу. Нові туфельки трохи натисли. І я тепер мрію зняти хоча б ліву, що так нестерпно здавлює мізинець.

― Як ви почуваєтесь?

― Чудово, ― вдихаю на повні груди ароматне прохолодне повітря. 

Посовавши ступню, наступає полегшення. Заплющую очі. Намагаюсь дистанціюватись від місця, часу і компанії. Мені потрібно привести до ладу внутрішню рівновагу. Стараюсь насолодись кожним відтінком запаху, кожним невагомим звуком вечірнього життя саду. Не думати ні про що. Й раптово відчуваю, як моїх губ торкаються чужі. 

Злякано відскакую. 

― Альберте? ― з тривогою і докором дивлюсь на нього. Притискаю пальці до вуст, наче намагаюсь позбутиь відчуття поцілунку.

― Пробачне, Кейті, ― дивиться винувато, але геть без розкаяння. ― Та ви така спокуслива, що я не зміг втриматись. 

Обурено насуплююсь і раптом ловлю відчуття, що за нами хтось спостерігає. Краєм ока помічаю високу постать Армстронга. Він у залі. А його погляд. Він направлений просто на мене. Губи стиснуті в чітку лінію, кулаки міцно зжаті. Сумнівів не виникає, він бачив поцілунок. Бачив, і йому це геть не сподобалось.