14.2

Мороз навіть зараз пробігає шкірою, коли згадую його слова. Попри те, що в кареті тепло, обхоплюю себе руками, намагаючись стримати тремтіння. У спогадах навіть не помічаю, як під'їжджаємо до красивого триповерхового маєтку. 

― Леді? ― знову непокоїться Нел. 

― Все гаразд. ― запевняю. Струшую головою, відганяючи думки. Час розпочинати другу дію. 

Другі відвідини вечірніх світських заходів нічим не відрізняються від перших. Мене вітають господарі ― батьки Вів, повідомляють, що раді познайомитись, та супроводжують у залу. А там уже легше. Зрештою, минулого разу я познайомилась майже з усіма представниками вершків суспільства, і зараз просто вітаюсь та перекидаюсь кількома ввічливими словами, переходячи від групки до групки. 

Тут є і сама Вів, вона в компанії незнайомої білявки, але як тільки бачить мене, привітливо махає рукою. Махаю у відповідь й продовжую шлях. Вітаюсь з Олвін, з леді Квіткасл, з леді Барроуз. Приймаю кілька запрошень на танці від джентльменів. Альберта ніде не бачу, хоч і двічі обходжу залу. Й, зрештою, підходжу до подруги. 

― Привіт, люба, ― щиро радіє мені. ― Познайомся, це моя сестра Гортензія, леді Сімонс. А це моя подруга, графиня Кейтлін Сент-Мор! ― відрекомендовує нас одна одній.

― Вітаю! ― присідає білявка.

― Мені дуже приємно! ― повертаю ввічливе привітання. 

Гортензія видається дуже милою, трохи сором’язливою і наївною. Попри те, що старша за мене, почуваюсь поряд з нею древньою, мудрою старою. Вони з Вів настільки різні, як фіалка і соняшник. А от старша сестра... Її бачу згодом, мигцем. Вона сліпуче красива. Навіть дивно, що так довго дівує. І хоч за мірками суспільства підстарок, а проте виглядає досить молодою, як ранішній пуп’янок троянди. Єдине, що псує враження ― зверхній пихатий вираз обличчя. Мимоволі загадуюсь над питанням: чи саме не через пиху вона так довго сиділа в дівках. Проте зараз Селеста Роуз виглядає щасливою. Навіть її колючий погляд тепліє, коли дивиться на нареченого.  

Хвилин через двадцять ми всі переходимо у залу для танців. Моя картка майже заповнена. І я вже починаю хвилюватись ― Альберта досі немає. Збагнути не можу, що його затримало. Наскільки зрозуміла, він запрошений до Роузів і відписав, що обов’язково буде ― це вже мені по секрету прошепотіла Вів. 

На перший танець доводиться піти з Закари Айзеком. І мило всміхатись, підтримувати світську бесіду, та не озиратись по сторонах. Чи не вперше танок для мене настільки сповнений тортур. 

На другий мене запрошує Лілілок. Вірніше, рішуче направляється в мою сторону. Але як тільки з його вуст злітають вітання. А сам він схиляється, простягнувши руку й пробурмотівши ніякове: 

― Леді Кейтлін. 

Його раптово відтісняє в сторону плече Альберта

― Кейті, вітаю. Так радий вас бачити! ― перехоплює мою долоню, що вже тягнулась до Лілілока, й цілує тильну сторону.

Лілілок розгублено кліпає очима.

Суплюсь. Мені це зовсім не подобається. По-перше, оце дружнє “Кейті” в присутності інших. По-друге, настільки відверта демонстрація своїх прав на мене. 

Раніше така тверда наполегливість і рішучість мені подобалась, здавалось ― ось справжній чоловік, без сумнівів і докорів. Знає чого хоче і як цього досягти. Буквально, кам’яна стіна, за яку, всі стверджують, вершина мрії кожної жінки ховатись. Зараз же розумію ― він просто розбещений самовпевнений егоїст. І я для нього просто черговий трофей, виграш у карти, на скачках, демонстрація його мужності й сили. 

Ледь стримуюсь, щоб не послати далеко й надовго. Моя б воля… 

А так доводиться зчепити зуби й проковтнути обурення. 

― Вітаю, лорде… 

Вивільняю долоню. 

Лілілок уже відкриває рота, аби якось протидіяти напору Альберта. Але той не дає й слова мовити.

― Вибач, друже, ― плескає його по плечі. ― Але леді обіцяла мені наступний танець.

― Ти тільки прийшов, Кроу! ― намагається заперечити.

― Вона обіцяла раніше. Не заважай мені! ― останнє зовсім тихо, майже пошепки. Але таким тоном, що у мене волосся стає дибки.